Глава 14

Тихий Лог не часто удостоювався честі зустрічати приїжджих артистів, а своїх тут не було, тож кожні такі гастролі ставали для міста всенародним гулянням і збирали глядачів ще більше, ніж страти. Втім, треба визнати, що й подібні специфічні розваги тут були нечасто, це ж не Вольміра. Столиця славилася витонченими громадськими покараннями.

Жрець припускав, що на сьогоднішню молитву прийдуть лише найзатятіші віряни і на важких лавках буде повно вільних місць. Він і сам не проти був би глянути на виступи хоча б одним оком, та тільки жерцю не годилося ходити на такі гулянки. Гріг сумував по столиці, адже там на будь-які провини дивилися крізь пальці. Тут же, у цьому маленькому містечку, всі були як на долоні.

Косі промені вечірнього сонця сповістили про те, що настав час комусь уже й з'явитися в храмі. Однак усередині було порожньо та тихо. А це несподівано. Ну хоч хтось же має прийти? Гріг підкинув дров у жертовні багаття і вже почав втрачати терпіння.

Зачинити б двері, колись комусь він все одно знадобиться, та буде пізно! Але таким малодушним планам не судилося здійснитися. Всередину влетіла Сея з вгодованим малюком на руках, він старанно копошився в гудзиках її сукні на грудях, явно намагаючись дістатися маминого молока, але молода жінка звичним жестом відвела дрібні рученята вбік. Хлопчикові це не сподобалося, і він тонко запищав.

— Пане жрець! Швидше! — вона зробила ще кілька широких кроків і зупинилася біля служителя, переводячи дух. — Я не знала, до кого ще звернутися!

Гріг здивовано на неї дивився, але не поспішав підводитися з місця.

— Та що трапилося? Ти можеш нормально пояснити?

— Хочуть Ісху спалити!

Тут уже служитель скочив, ніби кам'яна лава перетворилася на розпечену сковороду.

— Що ти маєш на увазі? — розгубився він.

Попри звичай, він цілий день провів у себе в кімнатці, читаючи книги, і не чув останніх новин.

— Те й маю! Цілий натовп йде до її будинку. Зі смолоскипами!

Сея, забувши про пристойність, схопила божого слугу за руку і потягла до виходу.

— Та стривай же ти! — уперся той. — Поясни нормально, що трапилося!

Але Сея, не помічаючи опору, ломовим конем тягла вперед чоловіка вдвічі більшого за себе.

— По дорозі розповім, — пообіцяла вона, перекрикуючи невдоволений писк немовляти, що знову давало про себе знати.

Вулиці наче вимерли. І справа зовсім не в сутінках, адже в такий час Лог ще не спав. Зазвичай, городяни поспішали по будинках, щоб скоріше повечеряти, а торговці згортали свої лотки, кидаючи один одному короткі репліки про те, як минув день. Тільки не зараз. Ілюзію повного запустіння руйнував хіба що сліпий і безногий жебрак, який просив милостиню в одному з провулків. Але сьогодні явно не його день.

— …І ось він узяв її за руку, — продовжувала розповідь захекана від швидкої ходьби Сея, — і повів на підмостки, ці скоморохи їх самі і встановили зранку перед виступом. А вона йшла, немов,  княжна! Вродлива дівка така, очей не відірвати! Тут два кроки залишалося до їхнього трону цього дерев'яного, скоморох її й відпустив. А вона візьми і оступися. От на рівному місці просто! Ніби… — жінка затнулась. — Наче чаклунство якесь. Рівноваги не втримала і вниз полетіла. А там гострий камінь лежав, вона об нього голову і проломила. Крові-і-і було, жах!

Гріга вже не треба було тягти, він і сам з кожним словом усе прискорював крок.

— Ісха одразу до неї підбігла, за голову взяла і над раною рукою водити почала. Довго щось шепотіла, а потім підвелася, мов чумна. На руки свої дивиться, наче вперше бачить. А дівка та вже не дихає, бідна мати її таке виття підняла! Мовляв, ти вбила мою донечку. Та тільки я не вірю, що це вона. Ісха добра, нікому зла не робила ніколи. Хоч і кажуть про неї і тебе, пане жрець, всяке…

— Що "всяке"? — Гріг уже майже біг, Сея помітно відстала. Він різко зупинився, дозволяючи тій наздогнати себе.

— Ну…

— Сея, швидше, кажи, зараз не час  соромитися!

Тяжко дихаючи і хапаючись за бік вільною рукою, вона нагнала служителя.

— Ніби зачарувала вона тебе.

Жрець висловив, що він про це думає однією короткою фразою, яку люди його становища не повинні навіть знати. Він більше не чекав на Сею. Вибігши за міські ворота, пустився з усіх ніг знайомою доріжкою, що вела до будинку відьми. Потрібно встигнути, доки її не схопили. Народна розправа сувора і нещадна, а міського суду, схоже, ніхто не збирався чекати. Як він не здогадався взяти на заїжджому дворі коня? Тепер уже пізно. Дістатися можна лише пішки. Точніше, бігом.