Глава 13

— Вбивця! У-у-уби-и-и-ивця!!! — десь далеко надривно кричала жінка. Ісха, як зачарована, дивилася на свої руки, вкриті кров'ю. Її було так багато, що вона збиралася на кінчиках пальців у великі краплі та падала на землю та відьмину спідницю. «Коли я встигла так забруднитись?» — відсторонено подумала вона.

— У-у-у-уби-в-иця! — продовжувалося виття.

Раптом Ісха повернулася в реальність. Крик долинав не здалеку. Жінка волала прямо біля її ніг, хитаючи на руках молоду чорняву дівчину з яскраво-червоною стрічкою в косі. Її темні, майже чорні очі були широко розплющені і дивилися високо в небо, а рука стискала грубо викуту дешеву мідну діадему. З глибокої рани в проломленій потилиці все ще текла кров, хоч дівчина вже не дихала.

— Доню моя-я-я-я! До-о-о-нечко! - продовжувала ридати городянка.

Відьмі потемніло в очах. Переборюючи нудоту, вона подивилася навкруги і зрозуміла, що їх оточує натовп, хоча, крім матері, що голосила від горя, ніхто не видавав ні звуку. Ісха повільно позадкувала, люди розступалися перед нею, як перед прокаженою. Вона відступала спиною вперед, поки не дісталася краю центральної площі, а потім різко повернулася і побігла. Ніхто навіть не намагався її зупинити. Відьма прискорювалася, на бігу витираючи руки об спідницю. Їй часто доводилося мати справу з кров'ю, але цього разу було інакше. До неї завжди приходили по допомогу. А тепер… Невже це й справді вона вбила? Ні, ні, ні, це все випадковість! Вона цього не хотіла! Це випадково. Випадково! Випадково!

Чи випадково? Чи все сталося з її волі? Адже незнайомка завадила їй хоч раз у житті відчути себе частиною цього суспільства. Потрібною та бажаною.

Ісха, задихаючись від довгого бігу, припала до дверей свого будиночка. Руки тремтіли, вона все ніяк не могла потрапити ключем у замкову щілину.

— Та відкрийся ж ти! — сердито крикнула відьма.

Замок розколовся на дві частини і впав, а вздовж товстих дубових дверей, прямо в середині, довгою змією пробігла глибока тріщина. — О ні! Я цього не хотіла! — Ісха заплакала.

Якось прикривши покалічені двері, вона відразу ж почала стягувати забруднені речі, залишившись у тонкій нижній сорочці. Не думаючи про долю одягу, зім'яла його і кинула в кут, а сама почала відмивати руки від крові, що запеклася, прямо у відрі з водою, звідки зазвичай черпала для пиття. У голові був якийсь сумбур, не могла зловити жодної думки. Тільки голос невтішної матері все повторював і повторював: «Вбивця! Вбивця! Вбивця!»

Та що ці скоморохи взагалі знайшли у ній? Чому захотіли зробити її «великою княжною» на час виступу? А вона? Навіщо заохотила і посміхнулася тому веселому артисту в зеленому каптані, який у пошуках «найкрасивішої дівчини цього міста» вихопив її поглядом із натовпу і вже підійшов до неї, простягаючи обидві руки. В одній із них була мідна діадема. Звичайно, зі справжніми дорогими прикрасами, які носили найбагатші та найзнатніші вольмірки, вона не мала нічого спільного. Але для виступів, які артисти давали, майже кожного дня  у нових місцях, і цієї грубої підробки вистачало з лишком. Другу руку хлопчина з напівпоклоном подав Ісхі, щоб допомогти їй зійти на «престол» — теж  невміло збитий, і стілець зі шматком червоної ганчірки на сидінні, що вже трохи нахилився. Тільки поруч візьми та й опинися ця чорнява красуня. Адже Ісха відразу зрозуміла, що поступається їй зовнішністю. Ні болотно-зелені очі, ні мідне кучеряве волосся не йшло, на її думку, ні в яке порівняння з цими величезними яскраво-синіми озерами очей і довгою, нижче пояса, синьо-чорною косою. А про фігуру й говорити нема чого: такі важкі й великі груди та повні стегна вже напевно чоловікам подобаються набагато більше скромних форм відьми. Тому, коли брюнетка безцеремонно  відштовхнула, заступаючи на її місце, Ісха навіть нічого не сказала, а покірно відійшла вбік. Звичайно, було трохи прикро від такої безтактності. Все-таки приємно, коли тобі так щиро посміхається незнайомий хлопець. Нехай і артист. Місцеві ніколи не запропонували б їй цю роль, але скоморохи приїжджі і знати не знали, хто вона така. На жаль. Краще б трималися від неї подалі…