Глава 12

Над Логом стояла глибока ніч. Ісха кидалася уві сні, на лобі її виступили бісеринки поту. Вона шалено стискала ковдру в кулаках, прикушувала подушку. Волосся розлетілося в різні боки і ставало дибки. Груди високо здіймалися і тут же опадали. Брови майже стулялися на переніссі, а губи беззвучно ворушилися, повторюючи одну й ту саму фразу. Ісха застогнала і прокинулася від цього звуку. Полежала ще трохи, намагаючись вгамувати серце. Потім підійшла до відра з водою, зачерпнула півкухля, жадібно випила, гублячи краплі на довгу нічну сорочку. Кімната була освітлена білим місяцем настільки яскраво, що не довелося навіть запалювати лампу. Ісха перевела подих і облизала покусані губи.

Принаймні, сьогодні не вогонь. Просто сон. Відьма вже майже заспокоїлася, коли почула, як у двері постукали. Так тихо, що, якби вона спала, навряд чи прокинулася б від цього. Чи все ж таки не просто сон?.. У якомусь дивно загальмованому стані Ісха відсунула засув. І зовсім не здивувалась тому, кого побачила. Хоча й не могла вгамувати зрадницьке серце і тремтіння в колінах. На порозі стояв жрець. Він дивився на неї очима, схожими зараз на два бездонні колодязі, з невластивою серйозністю. Господиня та гість довго мовчали. Попри звичай Гріг не починав розмову першим, тільки пильно дивився на господиню. Тишу порушував лише шелест нічного лісу та цвіркуни, що затягли свою вічну пісню.

— Навіщо ти тут? — не витримавши, прошепотіла Ісха. Голос не слухався.

— Ти сама покликала мене, — Гріг, не чекаючи на запрошення, переступив поріг. Ісха відпустила двері і зробила два кроки назад. - Я чув твій голос.

— Але… — спробувала заперечити вона, відступаючи, бо гість, крадучись м'яко, як кіт, підходив усе ближче.

— Я чув твій голос, — наполегливо повторив він. — Ти твердила моє ім'я. І я не спав, Ісхо. Це було не уві сні.

Відьма не знайшла, що відповісти, лише задкувала, поки не вперлася в стіл.

— Він ніби звучав одразу скрізь, обволікав мене, — зараз він скидався на божевільного, жадібно ковзаючи очима по тілу відьми. - Ти сказала: "Іди до мене". І я не міг чинити опір. Я тут.

Між ними досі залишалося кілька кроків.

— Ти - жрець.

— Ти кажеш очевидні речі, — погодився Гріг, скорочуючи відстань, що залишилася.

— Тобі не можна навіть думати про таке.

— Заперечувати це безглуздо.

Він узяв її за плечі. Крізь тонку тканину Ісха відчула, які гарячі у нього руки. Він розпустив зав'язки сорочки біля шиї і повільно оголив плечі. Здається,  навіть перестав дихати.

— Ти така гарна, — в його голосі було стільки непідробного захоплення, що Ісха не змогла стримати усмішки, але раптом насторожилася і завмерла.

— Чуєш?

Чоловік також прислухався.

— Кінь? — насупив він брови.

Ісха швидко натягла сорочку на плечі і тугіше затягла стрічки.

— Хтось їде сюди на возі. І дуже швидко жене коня.

— Може, не до тебе?

Ісха похитала головою.

— Сам знаєш, що тут немає дороги, ні інших будинків поблизу. Тобі треба йти. І швидко. Не можна, щоб тебе бачили тут у такий час.

І чому у всіх щось трапляється завжди неодмінно вночі? Ісха виявилася порядком збентежена подією, злилася на себе за слабкість і була роздратована тим, що комусь знову щось від неї потрібно саме зараз. Вона нашвидкуруч заплітала в косу неслухняне волосся. Гріг зволікав.

— Нумо! — Ісха накинула верхню сукню на сорочку і швидко відчинила двері.

— Ти маєш рацію, — тихо зауважив жрець. — Нам обом це ні до чого…

Запитувати, що він мав на увазі, не залишилося часу. Віз був уже зовсім близько, вони почули, як пирхає коня. Тільки господиня встигла закрити за гостем маленьку хвіртку, що виходила у бік лісу, як біля воріт з переднього боку будинку зупинився візок, запряжений білою кобилою.

— Пані Ісхо! Пані Ісхо! Допоможи! — побачивши її через паркан, закричав величезний чоловік, який чимось нагадував бика.

Вона впізнала його. Це був коваль із села, розташованого неподалік Лога. Вона відчинила ворота, дозволивши йому заїхати на подвір'я. На возі лежав худий брудний хлопчисько не старше десяти зим, на лобі в нього розцвіла величезна шишка, чітко видна навіть у місячному світлі.

— Навчав коня підковувати, — винувато почав коваль. — Це підмайстер мій, Єроха. А він його як вдарить та прямо по лобі. Хлопчисько впав, дихає та не відгукується… Робити що не знаю, як його батькові в очі дивитись буду…

— Занеси його до хати, — втомлено зітхнула відьма.