4 частина - непередбачуваний Аваддо

—   Стоп, годі перебивати, послухай…
—  А… – Коротенько зойкнула, чуть хитнувшись дівчина, вона підняла руку ледь стримуючи потік слів. Її рука що піднята на рівні голови тремтить виражаючи сильне бажання казати ще і ще.
—  Все добре, легше сприймай все це. Пропоную обговорити все, сидячи у затишному закладі, смакуючи розслаблюючий чай. Чому б ні? Ти розповіси мені все, і тобі буде менше напруги. Ми просто сядемо і забудемо про поспіх, я не хочу бути частиною метушливого міста. Я маю достатньо часу, тому підемо...
—  Але ж… - Знову намагалася перебити вона. 
—  Ні, гей, ти все ще не повинна перебивати мене, я ж ще не закінчив.
—  Звісн-Добре. – Сумно, але все ще кваплячись промовила вона, наче ковтнувши ком з несказаних речень, які вона тримала в голові. Посмішка змішалася з сумом, в них певно через невеличкі поселення прийнято розмовляти більш активно ніж я звик але терпіти це – сенсу мало…
—  Максимум що я можу запропонувати для довгої бесіди, чи навіть продовження довгої бесіди, це один номер в готелі на двох. Один спить на дивані, інший в ліжку. Але ми зможемо спілкуватися всю ніч бо все одно весь шлях до острову я просплю.
—  Ти здається занадто поспішаєш з нашим знайомством. – Вся аж почервонівши промовила дівчина.
—  Що? Це ж не я повів тебе, незнайому людину в натовп хіхікаючи і відпускаючи комплементи, я майже впевнений, що тут, це теж сприйняли б з мого боку, як спробу викрадення дівчини. І до того ж, я не тримаю тебе аж ні трохи, ось мої руки зігнуті в ліктях і підняти догори. – Кажу я припіднявши руки долонями до дівчини і нахиливши голову в правий бік до руки показуючи тим самим що дещо байдужий до того роду зв’язку з нею що вона подумала.
—  Стосовно цього – я зазвичай ночую у подруги коли не вспіваю на вечірній рейс…
—  Тобто ти знаєш багатенько про це місто? – З мого рюкзаку вилітають по одному маленькі боти розвідники, Аваддо має свої наміри певно на методи допомоги смертному мені. Ця роль лише одне з багатьох хаотичних бажань.
—  Ні, кажу ж, що я завжди з подругою ходила. – Її обличчя намагається посміхатися але це тільки погіршує її вигляд, посмішка змішалася з сумом надто сильно. Тепер я розумію чому вона так весело взяла мене за руку. Це зрив, реакція на якийсь тривалий стрес який накопичувався в ній. Але що тут з чоловіками, вона так легко бігла з незнайомим для неї мною? Треба запитати, може це особливість зв’язку тутешніх людей. 
—  Що ж, пробач за таку пропозицію, якщо щось то вона все ще в силі, я прихильник старої класики етикету, будь ти хлопцем чи дівчини якщо ти цікава мені я запропоную прийти до мене в гості. Обміняю «матеріал» на гроші і з радістю допоможу зекономити на житлі. Бо розумію, скільки зазвичай коштують готелі. – Хах, ти ж хотів бути смертною людиною. Чому ж ти дозволяєш собі «певну» кількість грошей? 
—  Я помітила. – Сором’язливо сказала дівчина з почервонілим обличчям. 
—  Тут це навіть близько не прийнято? – Випущені боти дуже швидко сканують місто, незабаром я матиму проекцію карти міста з усіма деталями опису ландшафту і місцями де небезпечно.
—  Давно вже ні, чоловіки тут не притримуються такої етики… Всі тут звикли до того що всі на рівних тут. А якщо у тебе є намір одружитися то ти при зустрічі одразу кажеш про намір знайомства саме з ціллю одруження. – Йо хлопче вони тут маніяки без романтичні! Типу, це ж, що треба було робити, щоб все суспільство міста зробити такими… 
Нав’язливі коментарі спливають все частіше і це пробирає на  сміх. Виглядатиме дивно якщо я дам собі волю на регіт.
—  Пропоную вже зараз, йти до більш… цікавих і тихих місць міста, звісно, місце на твій вибір, бо свій вибір я вже казав. – Посміхаючись пропоную я, видаючи за доброзичливість посміх з жартівливих коментарів в голові.
—  Добре, я не дуже полюбляю каву і бари тут, бо знаю на яких умовах тут працюють… – Її погляд у підлогу, про щось він говорить але я з вимкненими робот процесами її розумію як звичайна людина не з цих місць.
Може це натяк на ресторан і їй соромно? 
Чи їй дійсно треба час на подумати, бо вона теж не місцева?

У всякому випадку вона з тобою, як та присоска на акулі. Ця дівчина і буде тією смертністю якої ти тут бажав. Бережи її, замість обмеження себе. 
«Доля» зараз діє на мене? 
Ти зараз отримуєш все чого хочеш? Жоден твій план зараз не йде нормально.
Згоден з тобою, я не маю бажання продовжувати стояти тут, на вулиці, яка заповнюється людьми.
Окрім того, ти не сам, як планував покинеш острів, ти не займаєшся чим заманеться а допомагаєш людині незнайомій. Ти при житті закривав очі на сотні адресованих тобі листів з проханням про допомогу. Бо що? Бо ти був повністю в проектах глобальних масштабів. У тебе не вийшло бути смертним як ти хотів і ти замість того щоб відпочити на планеті як безсмертний робот обираєш чужу смертність? Якщо твоя мета не відпочинок то як тобі ідея полетіти допомагати всьому світові? Отямся, ти ніколи не стелив світ килимами, вдягав броньовані сандалі щоб не потребувати нічийого більше захисту… 
Тихо! Це було в минулому і я досяг чого хотів, тепер я хочу відпочити, повернути собі хоч частку відчуття як у людей. Маючи мій час в запасі важко сприймати відпочинок, роботичне тіло має іншу систему і втомившись морально, я можу тільки штучно це прибрати, воно саме не пройде як у людей, ти наче в клітці, яка робить тебе подібним богу при цьому помножуючи твої ментальні проблеми в десять, а інколи і у сто разів, при їх наявності. Час смертних цінний бо вони маніпулюють по різному з інвестиціями свого часу, щоб жити, щоб розвиватися і згодом гідно померти.
Якщо ти і частина сюжету «долі» то ти, навряд чи головний герой, це я кажу відносно того що відбувається довкола тебе хлопче. Тому можеш не хвилюватися за систему.
—  Розумію тебе, все добре, я все таки запропоную ресторан в безлюдному кутку міста.
—  Це занадто, дорого, напевно це не... – Вона продовжувала вдумливо дивитися на підлогу кажучи це.
—  Все добре. – Перебив я її прогресію смутку.
Добре, карта міста готова і боти повертаються з нею до нас. По міміці і поведінці дівчини зрозуміло, що вона бачить мене дуже симпатичним хлопцем, одночасно з цим вона начебто соромиться через свій статус, це все перемішано з нерозумінням ситуації і затоплено в смутку, привіт якого мені вона розкриє пізніше.
Може вона просто відчуває наш вік? 
Агов! Ми не такий вже і старий, принаймні, такого обмеження не було занесено до «маяку» мого розуму.
Я взяв дівчину за руку, боти вже повернулися до рюкзаку. В голові завантажилася карта міста. Ми пішли до ресторану що співпадав з моїми індивідуальними потребами. 
Коридори, провулки, арки вулиць, ми проходили це все оминаючи людей тримаючись за руку. 
Зайшовши до великого дзеркального ресторану нас зустріли два кремезних охоронці. Кинувши погляд з голови до взуття охоронець подивився мені у вічі. Той що був далі від нас здається не радий нас бачити, хоча мій одяг дуже зручний і витримує падіння з атмосфери. Той що оглянув кидав погляд з зачіски на взуття мовчки показав поглядом у бік вільного столу. Таких охоронців зазвичай наймають мої старі знайомі, але вони виходить втручаються у прогрес тутешніх людей якщо не приховують що наймають роботів. Столик біля вікна, тому я швидко відволікся від цієї теми. 
Піднімаючись по сходах, я милувався її реакцією на цю красу. Охоронці переговорили між собою і послали до нас офіціанта. Той побіг до нас по сходам. 
—  Тут так дивовижно! Я й не думала, що зможу стати тут гостем.
—  Не розумію, чому? Мрії це рушій розвитку.
—  Тут усе неймовірно красиво і дуже дорого... — Тихо потягнула вона пошебки.
Офіціант підійшов до нас і поклав два меню на стіл.
—  Будь ласка, ознайомтеся. — Охайно сказав хлопець з високим голосом, усміхаючись нам.
—  Добре, я покличу коли поспілкуюся з любою дівчиною. — Вказав глянувши на дівчину і знову помітив її збентеження, але не зважаючи на це підняв погляд, показуючи офіціантові поглядом напрямок геть.
—  Ми навіть не знаємо імен один одного... А для вас я вже люба дівчина? — Запитала тихо і мило вона.
—  Ім’я мало що означає в цьому світі, ти потягнула мене не знаючи його, сміялася мені і весело вела кудись не знаючи його, твоє серце щось крає, а моє ім’я навряд чи вилікує тебе.
—Я... Добре...
По ній було видно, що це абсолютно новий вид спілкування для неї. На цій планеті справді все таке інше. Поки ми тут замислилися, вона то червоніла. 
А от охорона щось підозрює! Прислухаємося і дізнаємося що ж вони там собі думають.
Може це все через одяг з іншого часу? Якщо це все таки роботи з космосу, найняті охоронцями то місто зайняте ними. Напевно це не в їх інтересах більше… 
Йо! Що ж тут сталося за роки моєї відсутності?
Якщо це місце і правда з викривленим часом відносно непланетарних постів, то нам слід скоріше завершувати відпочинок тут, у тебе три дні приблизно.
—  ... Тоді я і думав, він, цей, просто хлопець із дівчиною!
—  А що в підсумку? — Зі страхом запитав інший охоронець
—  Від нього виходить аура сили та незламності, але і спонтанності... — Тремтячи відповідав перший.
—  Що ж він забув у нашому скромному ресторані? Для таких могутніх людей окремі ресторани, це місце мажорів і товстих міських, нам сказали цю планету охороняє загін...
Отже, нас якимось чином прочитали як загрозу, але що я зробив?
Подивись вниз!
А?
Поглянувши вниз, крізь скло, на іншу дивно вдягнену людину, охоронець ніби вказував на соціальний статус, бубонів про те, що якщо хлопець не здатний тут придбати щось, окрім одного напою то нехай піде.
—  Офіціант! — Підкликав я, відвернувшись від столика.
—  Так-так? — Соромливо запитав новий офіціант що проходив неподалік. Охоронець почувши мене подивився вгору. Наші погляди зустрілися і він махнув підборіддям у бік вільного столика буркнувши:  — Сідай там, подивимося по які страви ти тут юначе.
—  Мені, цей суп з довгою назвою, цю кава та страву від шеф-кухаря, будь ласка. – замовив я.
—  Гаразд, а дівчині? – Не схоже щоб він був роботом але і він відчуває «ауру». Коливання тих самих нейтральних частинок всередині мене, вони розкриваються вивільняючи енергію. Зменшений до мікро розмірів перетворювач у кожного типу робота свій і закладена в кожному потужність транслюється на інших роботів, вони підсвідомо розуміють скільки приблизно у тебе потужності завдяки програмі «аура» в середині кожного, вона і транслює і приймає сигнали.
—  Вона поки ще не думає, як надумає я покличу вас ще раз, а ще я хочу подивитися на тутешню валюту, можна вас попросити показати основні номінали? 
—  А? Гаразд, зараз покажу. — Він дістав паперові валюти і простягнув мені.
Швидко проаналізувавши їх, я виявив простоту їхнього копіювання, все через відсутність складної системи хоча б найменшого цифрування валют.
—  Дякую, все добре, я перевіряв, чи такі мені гроші дали в ломбарді, зрозумійте, я не місцевий. – Сказавши це офіціанту? бачу що хлопець напружений моєю появою тут. 
Тут напевно весь заклад вже знає про тебе. 
—  Розумію, замовлення скоро буде готове! – Сказав хлопець і пішов. Але завдяки ботам я знаю що кухня в іншому боці. Напевно вже всі хто тут працюють знають про мою появу в закладі.
В рюкзаку створюються від самої меншої до найбільшої за номіналом купюри. 
Ти це так вправно зробив, він же аж ніяк не міг помітити як мікро боти… Сарказм, тепер твоя поява тут для них є загрозою, їм не відомо наскільки ти тут.
Їм також не відомо з якого ми проміжку розвитку. Думаю ти також помітив що вони хоч і роботи, але їх технології дуже старі, вони просто технологічніші за людей тут. Тож, варто засвітити грошима перед ними?
Звісно варто!
Я залишив рюкзак і підсунув стілець ближче. З рюкзака дістав кілька пачок грошових купюр. Боти у своєму дослідженні вказали, які дві купюри тут використовують найчастіше, тому я створив саме їх, щоб у кишенях було на спонтанні бажання. 
Люди, що сиділи навколо, навіть мимохідь побачивши це, почали шепотіти одне одному.
Ахахахах! Про нас будуть говорити багато людей! Як добре знову бути в центрі уваги!
Ми сміялись, але зовні я був спокійний.
Цікаво, якби взяти зброю наших технологій?
З якого часу в мене є бажання вбивати?
Ні, ні! Ти що? Просто припущення.
Пропоную спокійно покинути це місце, взяти номер в готелі…
—   Перепрошую, мені потрібно відповісти на дзвінок. – Ніби просила дозволу мила дівчина.
—   Звичайно, я буду тут. — Відповідаю, дивлячись їй у очі.
Вона поспішала, і я повернувся до столу, до офіціантів і до прекрасного дизайну скляної будівлі.
—  Вони живуть, не підозрюючи про велич розвитку дизайну і технологій поза межами планети.
Я трохи спостерігав за людьми навколо, за полум'ям свічки на столі, за світлом у великих вікнах.
Вона відсутня вже доволі довго, може, щось сталося?
Ось уже офіціанти несуть замовлення.
Варто перевірити її!
Розумію, треба.
Я підвівся від столу і подякував офіціантам за роботу, сам же шукав її серед натовпу і всього цього гамору.
Я застиг, спустившись на перший поверх, єдиний, стоячий в цьому потоці гуляючих людей. Постійно поспішають і думають тільки про свої покупки. Місце, де можна загубитися, це свого роду відпочинок шопінгом, тимчасове забуття, для одних це дрібна необхідність, для інших сенс жити, працювати, привіт одружитися. Те через що тебе сприйматимуть так чи інакше, купуючи красиві речі ми стаємо красивіші, але не в цих речах а тому що стаємо щасливими. Саме це сенс покупок в подібних місцях і зрозумівши це – в свій час я заробив багато грошей і перестав їх витрачати, я зрозумів що достатньо просто дозволити собі бути щасливим, це вибір і його можна не обирати тільки якщо прагнеш набагато більшого ніж зараз, в інакшому випадку люди дарма затримують стан щастя, відтягують момент думаючи що щастя прийде колись і це колись не настає, та стає старість яка є передсмертною главою книги життя. Час на те щоб попрощатися і прийняти що це кінець. Все це сумно, але прибравши фазу, де ми прощаємося з усіма кого знали за молоде життя, прибравши старість, я отримав безліч часу та при цьому залишилася жага робити все швидко, вспіти чогось не за своє так за життя свого помічника, бухгалтера, навіть прибиральника який старів доки я реалізовував проект за проектом. Я залишив всіх не попрощавшись. Я залишивши себе умер і тепер подорожуватиму світом знаходячи себе, сподіваючись що зустріну інші уламки цільного его мого Я.
Я помітив дівчину біля фонтану, заплакану і засмучену.
Що ж це за дзвінок був такий?
Мабуть, це втрата близької їй людини.
Ідемо!
Я підійшов до неї, присів поряд і обняв, притиснувши до себе.
Прижимаючи її до грудей, я заспокоював:
—   У житті трапляються як найгірші речі, так і дива! Твоє диво обов'язково трапиться, потрібно пережити цей хаос в житті. А зараз, розкажи більш детально про те, що сталося.
—   Подруга, до якої я прибула, мертва... — Її голос в кінці наче обірвався, вона заплакана і розбита.
Нам варто взяти дві кімнати, там вона трохи заспокоїться, і ми зможемо вирушити на острів. Головне щоб вона нічого з собою не зробила через втрату.
Я подав руку дівчині, але був готовий нести її на руках, розуміючи втрату.
Вона приїхала сюди без можливості повернутися назад сьогодні.
Її руки дрижали, погляд був спрямований в підлогу, і сльози текли по щоках.
Мабуть, мені варто її понести на руках, вона не в силах розсудливо мислити зараз.
Перед тим, як підняти на руки дівчину, я окликнув офіціанта:
—   Агов, офіціант, підійдіть будь ласка. — Я протягнув йому гроші за замовлення.
—   Ви нас покинете? – Мені зараз не до його планів стосовно мене, але, здається він навіть радий що я йду.
—   Так. – Коротко затвердив і поніс я дівчину до виходу.
Ми покинули зал, і спускаючись, я помітив, як розходяться люди переді мною. 
Побачивши яскраво одягнуту компанію, я запитав:
—   Де мені знайти готель?
—   Зверніть направо, йдучи тією вуличкою, там не треба довго реєструватися і документів теж не треба, але беруть дорожче через це.
Вже скоро ніч, треба поспішати. Я швидко несу її до готелю. Ми виходимо на широку вулицю, готель на протилежному боці, помаранчевий контраст старих цегляних і заржавілих металевих стін змінюється на темне дерево і білу дорожчу цеглу.
Розтягнувши двері, я входжу до готелю, кладу дівчину на диван і йду до каси.
—   Мені потрібний номер на двох.
—   Наскільки хороший номер вам потрібен?
—   Найкращий номер на дві кімнати.
—   Двокімнатні вже зайняли, але можу запропонувати вам номер кращої якості, він розрахований на пару, якщо для вас гроші не питання, вам принесуть все що потрібно, ліжко там одне, але двоспальне, якщо вам буде зручно то там ще є доволі великий диван. — Говорив дідусь за касою, лисина на голові, великі сиві вуса, зелені очі і гарний костюм: темно-зелена жилетка поверх білої сорочки і штани з шкіряним ременем.
—   Добре! Підійде такий номер.
—   З вас 1500 молло.
—   Так, ось, звичайно. — Поклавши гроші на стіл, мені були видані ключі, почалось перелічення переваг цього номера, як це зазвичай буває в готелях.
—   Ваш номер 48, другий поверх, кухня, ванна...
—   Дякую! — Вигукнув я, забрав ключі, підняв дівчину на руки і поспішаючи пішов, доволі складно охайно нести дівчину йдучи по сходах.
Добре, тут вже можна уповільнитися.
Якщо ігнорувати проскановану роботами карту, звісно.
Виглянемо з вікна в очікуванні видовища в цьому підземному місті, як будемо в номері.
Ось я вже біля дверей. 
—  Щось задивився уявляючи ніч у місті…
Відчинивши двері, я поспішив до спальні. Планував покласти дівчину у ліжко, заспокоїти її, допомогти обробити все, що сталося. Але вона вже заснула.
У місті оголошують щось через гучномовець:
—   Починається комендантська година, при собі мати паспорт або посвідчення особи, дотримуйтеся правил безпеки та залишайтеся в спокої.
—   Ну що, піду в тінь.
Я поклавши дівчину на ліжко, вилетів з номера стрибком і зачинивши двері зовні, вибіг з готелю.
Все тіло перейшло в напружений стан. Бігаючи біля стін, в самій тіні, я добігаю до стін, вихід вже закритий, але є простір біля самого стелі, там же горять ліхтарі, і стоять пара солдат на посту.
—   Ох, прийдеться полазити!
—   Для нас це проблема?
—   Ні, що ти, зовсім не проблема, але солдат потрібно обійти, інакше найлегший шлях до усунення неприємних свідків тобі відомий.
—   Розумію, подумай добряче, бо мої наміри відносно того що простіше тобі відомі.
Пальці легко пробивали невеликі отвори в рамі воріт. Я легко заліз на верх, тут нікого.
—  Якщо ми стрибнемо, це буде дуже помітно?
—  Можливо, варто акуратно злізти.
Перестрибнувши огорожу на інший бік, акуратно злізаю зі стіни. Мені неймовірно цікаво, що там внизу! 
—  Нові страшні істоти, що вилазять лише вночі...
—  Варто вийти з поля зору вартових.
Я йду по піску, освітленому великим місяцем, обходжу ворота і самий пагорб.
—  Завтра, ймовірно, приплив, місяць уже занадто великий.
Здалеку від цього місця чувся якийсь звук, щось величезне гуркотіло в піску. Кожен крок у ту сторону змушував напружуватися сильніше.
Наближаючись туди, я зрозумів, що гуркочуть над природньо великі скорпіони, кожен нагадував трейлер, на якому ми раніше мандрували по Землі1.
Ну що ж, почнемо?!
Пригнувшись майже до самої землі, я націлився в сторону скорпіонів.
Очі кидали погляд по сторонах, лише на найменшу долю секунди виявляючи все більше скорпіонів і їх рухів. Навмисно не використовую ботів, хочу це зробити особисто.
Стрибнувши з піщаного пагорба, я лечу вниз.
—  Ці скорпіони кожен поодинці, але так близько... 
Помітивши мене, почувся гучний скрегіт їхніх хітинових пластин.
—  Ну що ж, я прийшов сюди порозважатися як слід! 
Стрибки дозволяли бити по них зверху, при цьому прискорюючись в момент падіння, удар ногою розбивав кожного вщент.
Одного за одним я знищував, пізнаючи свою силу наново. Пісок від стрибків піднімався наче від вибухів.
В якийсь момент мене наче перемкнуло, більше не хочеться цього...
Я розумію це стоячи посеред мертвих тіл гігантських скорпіонів, піднявши голову догори, знову спостерігаю зірки.
Пар від розігрітого тіла в цю морозну ніч прагне до неба. Бажання виплеснути гнів задоволено повністю.
—   Тепер можу спокійно повертатися в місто, повільно йдучи по піску, я спостерігаю зірки, вони все мою життя викликають неймовірну ейфорію.
Я пам'ятаю, як ще хлопчиком мріяв вивести накопичений гнів, але норми моралі та усвідомлення наслідків...