3 частина - Енд-Рим

Вставши з ліжка я завмер зловивши себе на потоці думок що здається належали не лише мені. М’яка постіль, ковдра що ніжно придавила мене. Певно це автопілот взявся відвести мене до  кімнати, чи то боти взяли мене непритомним і повернули на корабель? Пам’ятаю що був розлючений тим наскільки багато часу втрачено через безглузде бажання зникнути з усіх серверів.
Поруч висіла картина, це зображення було у мене в голові в той момент, згадуються моменти як вів пензлем по полотну. Я здається був дуже близько до вираження повного спектру відчуттів тоді, через що не запам’ятав сам момент, певно. Неймовірне зображення прекрасного моменту,  лють і радість, сум і… Ех так одразу сказати що виражає ця картина, з кожним оглядом розкривалась нова асоціація та нові відчуття. 
Взявшись за голову сиджу трохи скрутившись, пальцями заплутався в волоссі, занурився в роздуми та спогади.
Село діда та бабусі, лежу вночі за двором спостерігаючи зорі, їх безмежну кількість. Асоціації маленького дитячого розуму наповнюють необмежену нормами та жорстокістю зовні голову, цей маленький я не йшов в дім поки не покличуть спати, поки нестерпні укуси комарів не проженуть усередину...
Ніч, її особливий аромат, коливається трава осяяна місяцем що вкриває ночі синюватим світлом. У цю ніч він повний, груба дорога з ямами та розколеними краями освітлюється і оточується темрявою. Точнісінько як мій шлях життям. Довкола темрява а я йшов дорогою яку було видно не звертаючи з неї, багато ям, каміння на дорозі та і сама дорога з боків потріскана. 

Багатьом природній страх ночі, і це пояснюється середовищем. Ніч тут – розслабляє, дарує відчуття спокою. Тут ти можеш без будь-якого осуду сказати собі:
—  Ради цього я живу, тут ти прекрасний.
Сльози накочуються по щоках від усвідомлення особливостей моменту, адже лише пройшовши все і озираючись назад, момент повністю приймається.
—   В такі миті я відокремлювався від тебе, наче вилазив із кокона, розколюючи нас…
Руки стисли волосся, і я зім’явся, не розумію нову хвилю суму та туги. Це інший рівень ніж з астероїдами. Що я можу зробити щоб не зім’ятися зараз від смутку.
—  Навіщо мені так гірко? 
—  Бо ти втратив дарма надто багато часу сидячи тут. З іншого боку ти став майже одним цілим з кораблем, в плані розуміння його звісно, не фізично.
—  Тим не менш, за цей час я міг би… – Навіть уявити складно, я тут більше десяти років був. У мене з новим роком тут спогади, тут я залишив забагато часу і тепер від того усвідомлення мені і думати і говорити важко не те що рухатися і повернутися до подорожей світом…
—  Для цього у мене є зв’язок з тобою, нам не обов’язково розмовляти, достатньо думок, а ще я мав план стосовно цього варіанту твоєї реакції, я не пропонував бо ти не питав, але так «випадково» сталося що ти в дивовижному місці, тут час настільки викривлений через місце розташування в космосі, що тебе не існувало лише два місяці. Тому якщо хочеш зустріти когось то заплати приблизно півтори роки повної потужності кораблю і ти будь де космосом. 
—  Чому? – Я не можу вимовити повністю питання, чому саме півтори року. В мене збите мовлення через емоції, заплакане обличчя і це прямо шлях прийняття горя але в кінці не прийняття а радість.
—  Так, розумію твій стан, сльози горя і потім радості, в такому стані важко нормально щось вимовити. Півтори року це приблизна кількість за яку ти прискоришся і для тебе все відбудеться майже за мить але насправді твій корабель навіть зі швидкістю близької до швидкості світла летітиме приблизно півтори роки, їх ще називають світовими роками але там трохи складніше бо інколи ти дійсно приходиш за мить хоча повинен був летіти рік, а інколи ти летиш довше, набагато довше. Тож, ти зараз в тому самому році в якому зник, поки що. Більше не тікай від «долі», вона все зробить для тебе бо ти одне з его творця, частина його. Система не зробить більше ніж тобі захочеться… Бувай. – Сигнал зник. Корабель переналаштувався на стандартну темну тему освітлення.

Сльози по щоках. Ноги стоять стопами на підлозі, спина зігнута, голова опущена і кімната ніби стиснулася, очі заплющені і здається, що навколо темрява і мало простору, ніби мені потрібно більше, щоб стиснутися.
  Я розплющив сльозливі очі, знаючи, що всередині занадто багато накопиченого. Зрив - це ніби виплеск переповненої ємкості. Мені вистачить на деякий час того, що я вивільнив.
  Я встав з ліжка і пішов на пробіжку навколо кола, орбіту корабля. Це зовсім інша версія мене, їй байдуже на мої відчуття, цьому мені просто хочеться розвіятися. Я відійшов на другий план і тепер він керує рухами, поки я не здатний на це через його намір розрядитися. Мої ноги ступали по підлозі і миттєво піднімались штовхаючи тіло вперед, швидкість руху зростала з кожним кроком ніби не знаючи меж. Досконалість очей дозволяє спостерігати і реагувати на все в такому потоці швидкості. Навантаження на тіло збільшувалося, при цьому менша гравітація дозволяла зняти навантаження ваги і перегріву, а також ударів міцних стоп о корабель.
  Я наче лечу, лють змішалася з гірким скупченням печалі всередині, стопи наче горять коли я наближаюся до розриву швидкісного бар’єру, через штучну гравітацію що рівномірно спрямована на зовні, я роблю кроки схожі більше на стрибки і на кожне наступне коло все менше кроків і це можливо тільки через точні розрахунки в голові, які я більше не обмежую і користуюся ними щоб ще раз подивитися на близькі до піку можливості тіла. Відчуття досконалості приголомшує. 
  Тепер я вимикаю автоматичний біг, відчуваю кожен крок, тут вже немає досконалого розрахунку, відсоток падає і мені достатньо просто не впасти з ніг при такій швидкості, стрибки перетворилися на щільний контакт і приземленість, звук від кроків перетворився на барабанний дріб. 
  Швидкість і реакція дозволяють мені відчути подібне до вповільнення часу. Блаженне почуття. Я пробіг останнє коло, сповільнившись наприкінці я як у шкільні роки, ледве підстрибнув до верхньої планки біля стелі і легенько грюкнув долонею по ній. 
  І ось я знову у своєму палаці тиші. Легкий звук штучного вітерцю по кораблю через вентиляції. Звук прокручування шарнірів металевої орбіти корабля, такий приглушений і важкий, через нього можна відчути всю міць частин корабля. Блимає синім неоном тьмяне світло десь у кутку кімнати. Я задумливо дивлюсь на нього. Адже він так само самотній і водночас важливий як я, тьмяно світить у непримітному кутку. У всьому просторі неймовірного корабля я один. Я щасливий маючи це. Я на багато перестрибнув планку очікування на своє життя. Моя педантичність здавалося губила мене, здавалося не дойду і до поставленої мети. А в результаті все вийшло...
  Я міг тримати зараз твою руку і дивився тобі в очі якби самотність не була ціною продуктивності тоді. Я пішов від усіх. Втрачаючи людей знаходив себе. Згодом потрохи віддаючи себе, я отримував більше. Зрозумівши процес знав: Звикати не можна!