Ірина

15 Частина

-Я назавжди запам'ятав той випадок, коли ти залишилась у Наталі спати, і ви перестрибували через балкон, а ми з Тарасом ловили вас, щоб ви не впали, - згадував Паша, поглядаючи то на мене, то на Наталю свою дружину.

В його голосі відчувалася ностальгія, а очі світилися спогадами про ті безтурботні дні. Я усміхнулася, згадуючи, як ми сміялися, намагаючись не зламати нічого.

- Це було так весело! -  відповіла я, відчуваючи, як спогади повертають мене в той час, коли все здавалося простим і легким. - Ми були такими безтурботними.

Паша засміявся, і в його сміху я чула відлуння тих далеких днів, коли дружба була найважливішою річчю в житті. Наталя, сидячи поруч, також усміхалася, її очі сяяли, коли вона згадувала, як ми разом мріяли про майбутнє.

- І хто б міг подумати, що ми опинимось тут, -  промовила вона, злегка хитнувши головою. - Час летить так швидко.

-  І це правда, - відповідаю я, відчуваючи, як усмішка розцвітає на моєму обличчі.  
Перекидую погляд на годиник, який висить на стіні. На годину пів на одинадцяту, вечора, доволі пізно. Завтра потрібно на роботу, і як же мені хочеться залишитися ще у цій веселій компанії, насолоджуючись теплом їхніх усмішок і легкістю розмови. 

Але рано чи пізно добре закінчується. Я відчуваю легкий сум, адже ці миті щастя завжди минають так швидко.  

-  Потрібно зараз йти, -  говорю їм, але голос мій звучить не так впевнено, як хотілося б. Внутрішня боротьба між обов'язком і бажанням залишитися тут, серед друзів, розриває мене на частини.  

- Потрібно, -  відповідає Наталя, піднімаючись на ноги, її рухи легкі і граційні, немов вона танцює. -  Але спочатку тобі потрібно скуштувати мій торт, який я зробила вчора, адже так хотіла відзначити твій перший навчальний день. Чай чи каву? -  запитує вона, її очі блищать від захоплення, а губи розтягуються в усмішці, що робить її ще більш привабливою.  

- Думаю, що чай, - відповідаю їй, відчуваючи, як серце наповнюється теплом від її щирості.  

- А ти, любий, що? - запитує Наталя у Паші, її голос звучить ніжно, немов вона намагається створити комфортну атмосферу для всіх нас.  

- Чай також, йти допомогти тобі, - запитує він у неї, його голос спокійний, але в ньому відчувається готовність підтримати.  

Наталя киває головою в різні боки, заперечуючи будь-яку допомогу, адже вона впевнена у своїх силах. Вона з легкістю прямує на кухню.Я залишаюсь наодинці з Пашею, і між нами не виникає незручності. Ми просто сидимо, насолоджуючись тишею, в якій чути лише легкий шепіт годинника та тихий звук, як Наталя працює на кухні.

Паша мовчить, розглядаючи свою вітальню, і в його очах можна прочитати роздуми. Я відчуваю, як цей момент наповнений невимовною близькістю, і навіть без слів ми розуміємо один одного. Мене переповнює вдячність за те, що маю таких друзів, які роблять моє життя яскравішим. Навіть після того, що між нами сталося.

- Ти знаєш, - почав говорити Паша.Його голубі очі, наповнені глибиною думок, спрямовані на мене, і я відчуваю, як у повітрі зависає невимовна напруга в мені. Він легко посміхнувся, але ця посмішка була не такою веселою, як здавалося на перший погляд. В ній було щось сумне, щось, що нагадувало про минулі часи. - Після того випадку, що був шістнадцять років тому у твоєму будинку, все пішло шкереберть у вашій дружбі з Наталей, - продовжив він, його голос звучав тихо, але з важким підтекстом. Я відчував, як спогади про той день, який змінив усе, повільно прокрадаються в мою свідомість.  - А зараз, як на неї подивитись. Я давно не бачив на ній такої щирої і веселої посмішки, - додає Паша, і в його словах відчувається ностальгія. Я розумію, що він також пам'ятає ті важкі часи, коли  наша дружба зійшла на ноль і як було важко.

- Я зробила дурницю, - відповідаю, дивлячись на нього, і відчуваю, як в грудях з'являється легкий тягар. - Але вона вибачила мене.

- І ось я, - раптом прозвучав знайомий голос Наталі, і я повернула голову до неї. Вона стояла перед нами, тримаючи в обох руках дві невеликі тарілки, на яких лежали апетитні шматочки торта, які виглядали просто неймовірно. Наталя, з усмішкою на обличчі, підходить до столу, кладучи тарілку з десертом біля мене, а іншу — біля свого чоловіка. Її рухи були легкими і граційними, немов вона танцює, і в цій простій дії я відчуваю всю її любов і турботу. 

Вона знову йде, але зовсім скоро повертається з чашками чаю в руках. Я спостерігаю, як вона дбайливо кладе мені, Паші, а згодом і собі. Її очі світяться радістю.

- Смачного! - каже вона, і в її голосі звучить тепло, яке заповнює кімнату. Я дивлюсь на Пашу, а потім на Наталю.

- Дякую - відповідаю

Беру у руку чайну ложку і набираю на неї торт. М'яка текстура крему ніжно тане на язиці, а солодкий смак заповнює мої смакові рецептори. Я закриваю очі на мить, насолоджуючись цим моментом, і відчуваю, як усі турботи залишаються десь позаду.

В цей час я помічаю, як Наталя спостерігає за мною з усмішкою. Її очі світяться гордістю за те, що вона приготувала цей торт.

- Як тобі? - запитує вона, і в її голосі звучить щирий інтерес.

- Неймовірно смачно! - відповідаю, відчуваючи, як усмішка сама спливає на моєму обличчі. 

Ще декілька ложок торта, і його немає, як і не було. Запиваю все чаєм, гарячий, що обволікає мене теплом. 

-  Дякую, Наталю,-  кажу, відчуваючи вдячність за цей  вечір та смачний торт. Чекаю, поки всі доїдять, і спостерігаю за їхніми обличчями, наповненими задоволенням. 

Першою доїла Наталя. Вона з усмішкою поклала ложку на стіл, а її очі сяяли від задоволення

.
- Пора йти додому, - промовила я, відчуваючи, що вечір підходить до завершення.

Я піднімаюсь з місця і прощаюсь з Пашею, який все ще насолоджується десертом. Він махає рукою, а я йду до виходу, щоб одягнутись і піти, а слідом за мною Наталя. Ми просто мовчимо біля вхідних дверей, поки я натягую свої кросівки, а потім і пальто.