Ірина

10 Частина

- Ну, Жужа, виходить, - кажу, сідаючи на підлогу та зазираючи під ліжко, куди вона сховалася. Ця дівчинка вже другий день не наважується вилізти з-під ліжка, лише вночі тихенько виходить, щоб поїсти та зробити свої справи, а потім повертається на своє місце. Я тягну рукою до неї сосиску, сподіваючись, що це змусить її вилізти, але все марно. 

- Мам, я пішов! - чую голос Тома, який збирається йти до школи. 

- Добре, Том! Побачимося на другому уроці! - кричу з-під ліжка, намагаючись не втратити зв'язок з реальністю.

Як же мене дратує ця собака! Скільки можна ховатися? Швидко витягую голову з-під ліжка і дивлюсь на годинник на стіні. Пів на дев'яту. Першого уроку у мене немає, але зате є другий, третій, четвертий і п'ятий. У моєму класі, 11-Б, лише два уроки, а решта — в інших класах. А далі — виховна година на тему "Шкідливі звички". На столі вже лежать чотири аркуші А4 з цією темою, і я планую зробити все, щоб блондин зміг прочитати це на весь клас. Він обов'язково дізнається, як потрібно правильно приходити на перший дзвоник, адже, виявляється, тих трьох і не було на дзвінку. Причини, чому вони не прийшли, залишаються загадкою.

Виходжу з маминої кімнати, залишаючи сосиску на підлозі, і йду до себе, щоб одягнутися до школи. Відкривши шафу, я вибираю плаття до колін жовтого кольору з різноманітними квіточками. На ноги одягаю легкі чорні босоніжки, а волосся заплітаю в простий хвіст. Легко підмальовую вії та губи, аби виглядати свіжо і яскраво. 

Я можу вийти пізніше, але вирішую прийти швидше. Забираю зі  столу аркуші А4 і виходжу з дому, зачиняючи двері на ключ. В голові вже прокручую плани на день: як представлю свою роботу, і які питання поставити своїм учням? І, звісно, сподіваюся, що мій настрій залишиться позитивним, незважаючи на все, що може трапитися.

До школи потрапляю швидко і без пригод, що радує мене. Сьогодні настрій у мене особливий, адже я готова до нових викликів і знайомств, які чекають на мене протягом дня. Я відчуваю, як у повітрі вирує енергія, що спонукає до дій, і це додає мені впевненості. До першої перерви ще залишається двадцять вісім хвилин, і я вирішую скористатися цим часом з користю. Пряму до вчительської, щоб залишити там усі свої речі: сумочку та кілька аркушів паперу, які мені знадобляться під час уроків.

Вчительська завжди відрізняється особливою атмосферою: тут панує спокій, а на столах лежать підручники, зошити та різноманітні канцелярські приладдя. Я обережно відкриваю двері і заходжу всередину, відчуваючи, як м'яке світло освітлює кімнату. Деякі вчителі також почали збиратися на другий урок, обговорюючи свої плани на сьогодні. Їхні голоси м'яко лунають у просторі, створюючи враження затишку та професійності. Я завжди цінувала ті моменти, коли вчителі діляться своїми думками і ідеями, адже це додає мені натхнення.

У вчительській я помічаю багато знайомих облич, але серед них є й нові. Більшість вчителів я знаю, ще зі свого часу, але й не знаю всіх. Проте серед незнайомих та знайомих облич помічаю два. Вони сидять біля стіни, тихо, але бурно щось обговорюють одне з одним. Це були дві мої колишні учительки: одна з математики, Лариса Іванівна, а друга —Юлія Тара сівна з хімії. Скільки ж я їх не бачила? Вони нічим не змінилися, тільки по старіли , а також можливо, лише залишилися найкращими подругами, як у мої шкільні роки. Але, підходячи ближче до них і до вільного стола, що поруч з ними, я зрозуміла, що вони змінилися. Легкі зморшки на обличчі свідчать про те, що час не стоїть на місці.

- Доброго дня! - кажу, посміхаючись їм, відчуваючи, як серце наповнюється теплом. - Я залишу речі тут.

Вони повертаються до мене з усмішками, і в цей момент я відчуваю, як спогади поринають у мою свідомість. Вони завжди були добрими і харизматичними жінками, а на їх уроках усе було легко і зрозуміло. Це були ті часи, коли навчання приносило радість, а кожен день був сповнений нових відкриттів.

- Доброго! Залишай, тільки не забудь свої речі після уроку, а то хтось інколи і забуває, - додає Лариса Іванівна, переводячи легкий погляд на Юлію Тарасівну. Нічого й не змінилося: вони, як завжди, любили підколювати одна одну, і це викликало у мене усмішку, нагадуючи про ті безтурботні дні, коли ми всі сміялися разом. 

- Ой, Ларисо! - тихо бормоче Юлія, дивлячись на неї не дуже-то й довольним поглядом. Я не можу не посміхнутися, спостерігаючи за їхньою динамікою, і відчуваю, як у моєму серці розцвітає ностальгія.

Ставлю свою сумочку на вільний стіл, сподіваючись, що це моє місце на даний час. Акуратно складаю аркуші паперу поруч і витягаю ручку, відчуваючи, як легке хвилювання поступово зникає, залишаючи місце для нових можливостей.

- Ти новенька, вчителька англійської? - запитує друга вчителька, що в окулярах з родиною на щоці і виразними очима кольору неба. Лариса Іванівна. 

- Так, - легко, але впевнено вимовляю, відсуваючи крісло, щоб сісти на нього. Я відчуваю, що це початок чогось нового, і моє серце б’ється швидше від передчуття. 

- Мене звати Лариса Іванівна, а це Юлія Тарасівна, - додає вона, дивлячись на іншу жінку, яка кивнула мені на знак привітання. - А як тебе звати? 

- Мене звати Ірина, або ж Ірина Мирославівна, як вам зручніше мене називати.

- Ой, не переживай, ти так, Іро, все добре, - додає Юлія Тарасівна, легко посміхаючись і поправляючи своє світло русяве волосся, яке точно фарбоване. Її усмішка додає мені більше впевненості, що все буде добре, і я відчуваю, як  легка напруга поступово зникає.

- Скільки тобі років? Виглядаєш доволі молодо. Ти тільки після навчання сюди поступила? - запитує Лариса Іванівна, її голос сповнений цікавості. 

- Дякую, але ні, якщо чесно, у мене немає вищої освіти, - відповідаю, і на їхніх обличчях з'являється нерозуміння. - Але я сімнадцять років жила у Нью-Йорку і дуже добре знаю англійську. Ще й до того, я тут навчалась. 

- Серйозно, у якому році? - запитує Лариса Іванівна, її очі світяться від зацікавленості.