Ірина

8 Частина 

17 лютого 2006 року 

— Ма, але ти точно попитай про школи, — повторює Том уже четвертий раз за день. Його голос звучить тривожно, наче він боїться, що я забуду про це важливе для нього питання.  

— Гаразд, Том, — відповідаю я, домалювуючи губи олівцем. І на нашу саму помаду. Мій голос спокійний, але всередині мене клубочком звивається тривога. Я розумію, наскільки це важливо для нього. Він так довго чекав цього моменту, щоб повернутися до навчання, і я не можу його підвести.  

Через декілька хвилин мені потрібно вийти з квартири, щоб мене могли забрати на автомобілі. Тридцять хвилин тому Наталя, яку я зустріла в магазині ще три неділі тому, подзвонила мені і запропонувала, чи я не проти піти з нею у кафе. І я, звісно ж, погодилася на її пропозицію. Так, вдома немає чого робити, але це не головна причина. Мені потрібно було вийти, відволіктися від своїх думок, від того, що останнім часом стало так важко.  

Закриваю помаду і глянула на себе в дзеркало. Вигляд був непоганий, але щось все одно не давало мені спокою. Можливо, це була тривога через те, що я не знала, як пройде цей день. Але я намагалася не думати про це.  

— Ма, я скоро йду, — кричу я в бік кухні.  

— Добре, будь обережна, — відповідає мама, і я чую, як вона щось переставляє на столі.  

Я вийду на чотири хвилини швидше, ніж планувала. Беру свою сумку в руки, цілую Тома у щоку і виходжу з квартири. На вулиці легко світить сонце, але хмари стають все темніші і темніші. Може, згодом піде сніг. Холодний вітер обвиває моє обличчя, а по тілі пробігають мурашки від цього холоду.  

Через кілька хвилин до мого під’їзду під’їжджає чорний автомобіль Volkswagen Passat 2004 року, якщо я не помиляюсь. За кермом сидить Наталя. Вона злегка опускає вікно і з усмішкою голосно говорить:  

— Привіт! Сідай.  

Я посміхаюся у відповідь, відкриваю двері автомобіля і сідаю на пасажирське сидіння.  

— Ну що, поїхали? — запитує вона, і я киваю.  

Автомобіль плавно рушає, залишаючи за собою звичний пейзаж мого під’їзду. У її машині тепло, і я відчуваю легке полегшення.  

— Так куди ми їдемо? — насмілююсь запитати я, дивлячись на дорогу то на Наталю.  

— У кафе "Софія", чи ти кудись хочеш в інше місце? — запитує вона, навіть не повертаючи голову до мене.  

У "Софію" я не знаю таке кафе. Я задумуюсь на секунду, а потім кажу:  

— Ні, кафе — ідеально. Мені просто потрібно трохи розслабитися.  

Наталя киває, і ми продовжуємо рух у напрямку кафе. Дорога пролітає швидко, і незабаром ми вже під’їжджаємо до місця призначення.  

Наталя шукає місце, де можна припаркувати автомобіль, і швидко знаходить його. Нам всього лише потрібно перейти дорогу до цього кафе. Коли ми зупинилися, я нічого не згадувала про це місце. Колись там нічого не було. Ми виходимо з автомобіля і йдемо мовчки до зебри, щоб перейти дорогу. Світлофор показав зелений, і ми пішли разом з іншими людьми.  

Перед очима з’являється невелике кафе з надписом "Софія". Через великі скляні вікна було одразу видно, що там багато народу.  

— Ну що, заходимо? — запитує Наталя, обертаючись до мене.  

Я киваю, і ми разом входимо всередину. Уже в середині нас зустрічають пару очей, які вирішили глянути на нас.  

— Можливо, хтось нас пізнав, — тихо жартую я, обзираючись навколо.  

Наталя посміхається і каже:  

— Не звертай уваги. Давай знайдемо собі столик.  

Ми знаходимо вільний столик біля вікна і сідаємо. Мені подобається цей затишний закуток, де можна спостерігати за тим, що відбувається навколо, і водночас залишатися трохи осторонь.  

Офіціантка підходить до нас з меню, і ми починаємо вивчати його.  

— Сьогодні я плачу за кафе, — говорить Наталя, стягуючи з себе чорне пальто і кладучи його на диван поруч із собою.  

— Гаразд, — відповідаю я, не заперечуючи їй. Якщо вона вирішила так, то навіщо мені сперечатися? Хоча, навіть якби я почала заперечувати, Наталя точно би обурилася. Тому я просто змирююсь з її словами.  

Мою увагу привертає салат "Капрезе" з соусом песто, який я давно не куштувала, а також куточок торта Наполеона.  

— Ти вже вибрала? — запитує у мене Наталя.  

Я кладу меню в сторону і дивлюся їй у обличчя. Її карі очі, тепло і спокійно, спостерігають за мною.  

— Так, вибрала, — відповідаю сухо.  

— Офіціантка, підійдіть! — кричить Наталя легко, але впевнено, щоб наша офіціантка звернула на нас увагу. І це спрацювало.  

Вона швидко підходить до нас із блокнотом і ручкою в руках.  

— Нам потрібно червоне солодке вино, будь-яке. Також я буду салат з телятиною, сиром Фета, овочами, а на десерт — шоколадний фондан. А ти, що, Іро? — звертається до мене вона.  

— Мені, будь ласка, салат "Капрезе" з соусом песто, і на десерт — один куточок торта Наполеона.  

— Зачекайте 10–15 хвилин, — каже наша офіціантка і попрямувала до кухні.  

— Навіщо ти заказала червоне вино? Ти ж за кермом, — запитую я її.  

— Просто, — пожимає плечима вона, дивлячись у вікно розглядаючи людей, які кудись поспішають. — Мені хочеться просто випити з кимось. Ти проти? — повертає голову до мене вона.  

Вона чекає моєї відповіді.  

— Ні, не проти, якщо чесно. — А що ще мені лишається сказати? Ну ж не скажу, що я не хочу з тобою пити? Хоча це правда. Я занадто труслива, щоб сказати це прямо в обличчя людині, яку я трохи засуджувала через її помилки минулого.  

— Не вірю тобі, — говорить вона впевнено. — Ти так сама, як і Надя, ненавидиш мене за те, що я забрала Пашку. Чи ти мене не обговорювала за це?  

— Обговорювала. Я це не приховую, — відповідаю я, опускаючи голову.  

Я розумію, що ось зараз я не побоялася сказати хоча б раз правду. Вона була дійсно винна в тому, що забрала його.