Ірина

6 Частина 

- Мам, а це нам точно потрібно? — запитую я, коли вона витягає з духовки запіканку з картоплею та курячими стегнами. 

- Звичайно, потрібно, — відповідає вона, ставлячи гарячу страву на стіл. — За три дні Новий рік, і ми повинні щось приготувати для всіх. До того ж, ви ж не будеш проти, якщо я запрошу Ігоря? 

Я замовкаю, думаючи про те, що Ігор Вікторович завжди був трохи дивним чоловіком. Мамин друг... Хоча я й не вірю в це до кінця. Скільки ж разів мама розповідала і показувала, які він подарунки їй дарував. Це не були прості дешеві речі — кожен з них був дорогий, вишуканий. Поцілунки в щічку, а навіть один єдиний легкий поцілунок у губи, як розповідала мама. Я давно здогадалася, що мама відчуває до нього щось більше, ніж просто дружні почуття. 

І тепер, коли вона знову згадує про нього, я не можу не задуматися: чи справді він лише друг? Чи, може, це щось більше, що мама намагається приховати від нас? Але я не питаю. Просто киваю, приймаючи її рішення, і продовжую спостерігати, як вона з ентузіазмом готує, немов намагається знайти розраду в цих дрібницях. 

- Добре, мам, — киваю я, — але що ще ми будемо готувати? 

- О, у мене є кілька ідей, — з ентузіазмом говорить вона. — Але спочатку давай скуштуємо цю картоплю, поки вона гаряча! 

І ми сідаємо за стіл, насолоджуючись ароматом та смаком страви, обговорюючи плани на Новий рік.

А я й і забула, що скоро Новий рік. Всі мої думки були забиті тим, що потрібно повернутись до України. І ось ми тут.

Ми швидко поснідали, як тільки могли, і вирішили відправитися за покупками до Нового року.Ми поспішали, адже перед нами було багато справ — треба було встигнути купити все необхідне для святкового столу, подарунків і, звичайно, декору для дому. 

Мама вирішила залишитися вдома, бо до неї скоро повинна була завітати її найкраща подруга, цьоця Леся. Вони знайомі уже багато років, і їхня дружба завжди була особливою. Цьоця Леся, як і мама, самотня  вже кілька років після втрати чоловіка. Їхні зустрічі завжди наповнені теплими спогадами, сміхом і підтримкою. Вона не так часто приїжає у Київ.  І мама сказала, що не хоче пропускати цю можливість побути з подругою, адже такі моменти стали для неї ще ціннішими. А  я і не наполягала, щоб мама йшла з нами.

Я вже стояла вдягнена біля дверей, чекаючи, поки син одягне теплі речі. За вікном було холодно, і я перевірила, чи взяв він шапку, рукавички та шарф. Він, як завжди, трохи мямлив, але я знала, що це частина нашого звичного ритуалу перед виходом. Я прислухалася до звуків у квартирі: мама готувала чай для цьоці Лесі, а син нарешті застебнув куртку. 
Попрощавшись з мамою, ми вийшли з квартири, і холодне повітря обійняло нас.Двері зачинилися за нами, і ми опинилися на вулиці, де вже панувала зимова атмосфера. Сніг хрустів під ногами, а дихання перетворювалося на маленькі хмарки, що розчинялися в повітрі. Я глянула на сина, який, здавалося, був такий же схвильований, як і я. 

Я відчула легкий захват.Перед нами був цілий день, наповнений справами, але також можливістю провести час разом. Ми планували завітати до кількох магазинів, щоб купити все необхідне для святкового столу, подарунків і, звичайно, декору для дому. Кожен крок у цьому підготовчому процесі нагадував мені, що Новий рік — це не лише свято, а й час, коли можна створити щось особливе для своїх близьких. 

Ми йшли по вулиці, обговорюючи наш план.Син розповідав, що більше всього хоче знайти яскраві гірлянди для ялинки, яку потім сам зможу одягнути на свята, а я думала про те, як приємно буде повернутися додому з повними сумками, знайти маму і цьоцю Лесю за чашкою гарячого чаю, і розповісти їм про наші придбання. 

Том, звернувшись до мене, запитав:
- Мам, я піду після Нового року до школи чи вже у вересні? 

Його голос був сповнений цікавості та легкого хвилювання, адже для нього це було важливе питання, яке стосується його майбутнього. Він  уже стояв переді мною, дивлячись у вічі з тим виразом, який завжди з’являвся, коли він хотів отримати чітку відповідь. Його пальці непомітно перебирали край куртки, що свідчило про внутрішню напругу. 

Слухаючи його, зрозуміла, що сама поки що не маю чіткої відповіді на це запитання.Ця тема ще не була обговорена з моєю матір'ю, і я не впевнена, яке рішення буде прийнято. Можливо, варто почекати після Нового року, щоб дати Тому більше часу на підготовку, а може, краще почати вже у вересні, щоб він не відставав від однолітків? Це залежить від багатьох факторів, таких як готовність Тома до навчання, навчальний план, який пропонує школа, та наші сімейні обставини. 

- Я поки ще не знаю сама, Том, - відповіла я, намагаючись звучати впевнено. - Потрібно все обговорити з твоєю бабусею. Але, я обіцяю, Том, що обговорю це з нею, і ми зможемо знайти краще рішення для тебе. 

Я побачила, як його обличчя трохи розслабилося, але в очах залишилася легка тривога. Він, мабуть, хотів почути щось більш конкретне, але я не змогла дати йому такої відповіді зараз.

- Ти знаєш, Том, - додала я, намагаючись підтримати його, - це важливе рішення, і ми повинні врахувати всі деталі, щоб воно було правильним для тебе. Ти вже так багато працював, щоб підготуватися до школи, і я пишаюся тобою. Незалежно від того, коли ти почнеш, я знаю, що ти впораєшся чудово. 

Том кивнув, але я відчувала, що він все ще хвилюється. Я обійняла його, намагаючись передати йому свою підтримку. 

- Давай обговоримо це з бабусею вже завтра, добре? - запропонувала я. - І ми знайдемо відповідь разом. 

Він посміхнувся, і я відчула, як його напруга трохи зменшилася. Я знала, що це питання важливе для нього, і я зроблю все можливе, щоб знайти найкращий шлях для нього.

Ми й довго не обнімались, як Том легко посунув мене у сторону. Його рухи були сповнені терпіння, але водночас в них відчувалася легка поспішність, наче він знав, що кожна секунда на вагу золота. Його погляд був уже спокійним, але в глибині очей я помітила ту ж напругу, що й у його батька, коли той був зосереджений на важливому завданні. 

- У нас немає на це часу, Мам, - промовив він тихо, але впевнено, і легко посміхнувся мені. Ця посмішка, така знайома і водночас нова, нагадала мені про те, як його батько завжди  знаходив спосіб заспокоїти мене.

І саме в цей момент він так сильно схожий на свого батька. Не лише зовнішньо, а й тим, як він тримає себе, як дивиться на світ, як приймає рішення. У його голосі, у його погляді, у його посмішці — у всьому цьому я бачу відлуння людини, яку я так сильно любила. І це одночасно і зворушує, і болить.