Ірина

5 Частина

Вона стоїть трохи осторонь, схожа на тихий острів посеред моря галасливого натовпу. На ній яскрава червона куртка, яка різко контрастує з буденним сірим потоком людей навколо. Як маяк у людському вирі, вона привертає увагу ще й тим, що тримає в руках великий аркуш жовтого паперу, на якому чіткими літерами написані наші з сином імена: Ірина та Том Вільямс. Її очі, сповнені хвилювання та легкої напруги, ретельно вдивляються в обличчя перехожих, шукаючи знайомих рис. А ми... ми стоїмо зовсім поруч, мовчки спостерігаючи за нею, зворушені цією миттю. Усередині мене розривається дике бажання закричати їй: "Мамо, це ми! Ось ми тут!", але я стримую себе, щоб не показатися дивною.Не зволікаючи й дальших секунд,  як  ми вирішили   підійти до неї  ближче. Її фігура стає чіткішою з кожним кроком, хоча вона ще не помічає нас. Моє серце починає прискорено битися, а повітря між нами наповнюється відчуттям чогось особливого — це вже не просто зустріч, а подія, пронизана глибокими емоціями.Дихання стає ще важкішим  і нерівним, неначе кожен вдих обтяжений хвилюванням, а поспіх додає відчуття невпорядкованості й тривожності. І ось нарешті настає той довгоочікуваний момент — вона повільно повертається до нас тілом, наче не зовсім впевнена, кого саме побачить. На її обличчі спершу проблискує легке здивування, що перетворюється на майже непомітну паузу, яка триває лише мить. Але вже за секунду її вираз змінюється кардинально: щира і тепла усмішка розливається хвилею, наповнюючи її обличчя життєрадісною енергією. Ця усмішка торкається самого серця, створюючи відчуття близькості й радості, яку неможливо стримати. Вона не рухається одразу назустріч, ніби надаючи трохи часу для затримки тієї миті, сповненої очікування. Її постать стоїть гідно та впевнено, а руки відкрито розгорнуті в сторони — жест, який промовляє більше за слова. Це мовчазне запрошення зануритися в теплі й затишні обійми, які так довго чекали й які здаються єдиним ідеальним місцем у цей момент.Опиняюсь в теплих і затишних обіймах матері, які наче огортають невидимою ковдрою спокою. А від куртки, яку вона носить, долинає ніжно солодкуватий аромат яблука від її парфюмів. Ми не затрималися довго в обіймах, хоча мені так хотілося затриматися ще на мить, відчути її тепло та близькість. Але вона легко відштовхнула мене в бік, наче відчуваючи, що я занадто довго тримаю її. Її рухи були м’якими, але рішучими, і я зрозуміла, що вона так само, як і мене, хоче обняти Тома. Я вже забула про свого сина, наче він зник з мого поля зору, хоча його присутність була такою ж реальною, як і її. Може, це було через те, що я так сильно занурилася в цей момент, у ці обійми, що навіть думка про нього на мить зникла. Але тепер, коли вона обіймає Тома, я повертаюся до реальності, наче прокидаюся від сну. Мій син знову стає центром мого світу, і я розумію, що цей короткий момент близькості був лише передишкою перед тим, як знову зіткнутися зі своїми обов’язками.
Ми ще не довго обнімалися одне з одним, насолоджуючись цією миттю близькості, коли мама злегка відсторонилася, щоб подивитися на нас. Її очі були сповнені турботи, але в них також блищала радість від зустрічі. Вона тихо сказала:

- Діти, нам потрібно викликати таксі до дому. Ви напевно, мабуть втомилися від польоту, і вам потрібно відпочити.

Її голос був м’яким, але в ньому відчувалася певна наполегливість, наче вона вже планувала, як зробити наш приїзд максимально комфортним.

Я кивнула, усвідомлюючи, що вона права. Політ був довгим і виснажливим, і моє тіло відчувало легку важкість, неначе кожен м’яз нагадував про втому. Том теж виглядав трохи змученим, хоча й спав, але намагався це приховати. Мама вже дістала телефон, щоб замовити таксі, і я відчула вдячність за її турботу. Вона завжди знала, що потрібно зробити, щоб ми почувалися добре.Поки ми чекали на машину, вона знову обняла нас, наче хотіла переконатися, що ми справді тут, поруч із нею. Її обійми були теплими і затишними, і я відчула, як напруга поступово зникає. Навіть у цьому галасливому аеропорту, серед натовпу людей, ми знайшли свій маленький острівець спокою.

І ось, коли таксі під’їхало, мама з легкістю взяла наші речі, наче це була її звична роль — піклуватися про нас. Ми сіли в машину, і я відчула, як починається нова глава нашої подорожі — глава, яка обіцяє бути сповненою тепла, любові й спільних моментів.

Я спостерігала за нічним виглядом Києва з вікна таксі, і моє серце наповнювалося сумішшю ностальгії та захвату. Я вже давно не була тут, і місто здавалося таким знайомим, але водночас новим. Вулиці, які колись були моїми звичними маршрутами, тепер виглядали по-іншому — освітлені яскравими вогнями, вони нагадували живий організм, який дихає та пульсує в темряві.

Величезні будівлі, які колись здавалися такими монументальними, тепер виглядали ще більш величними, їхні фасади підсвічені сучасними LED-панелями. Я бачила, як змінилося місто: нові кав’ярні, модні магазини, сучасні арт-об’єкти — все це додавало Києву нового шарму. Але десь у глибині я відчувала, що дух міста залишився незмінним. Ті самі дерев’яні лавки в парках, ті самі вузькі вулички, які ведуть до тихих двориків, де час ніби зупинився.

Мої думки перенеслися в минуле. Я згадала, як гуляла цими вулицями з друзями, як зупинялася на каву в маленьких кав’ярнях, де завжди пахло свіжо випеченим хлібом. Я згадала, як дивилася на Дніпро з Пагорба Слави, і як цей краєвид завжди надихав мене. Київ був місцем, де я виросла, де навчалася, де переживала свої перші радощі й розчарування.

Але тепер я дивилася на нього іншими очима. Я бачила не лише свої спогади, але й те, як місто розвивається, як воно стає сучаснішим, але при цьому зберігає свою історію та душу. Я відчувала, як моє серце наповнюється гордістю за це місто, за його людей, за його неперевершений характер.

Таксі повернуло на вулицю, яка вела до нашого будинку, і я відчула, як моє хвилювання зростає. Повернення додому завжди було особливим моментом, але цього разу воно здавалося ще важливішим. Я знала, що попереду мене чекають нові враження, нові зустрічі та, можливо, нове розуміння того, що для мене означає Київ. І в цю мить я відчула, що, незважаючи на всі зміни, це місто завжди залишатиметься частиною мене.

Таксі зупинилося біля нашого під’їзду я відчула, як серце забилося швидше. Цей двір був таким знайомим, але водночас здавався  іншим. Старі дерева, які колись були такими маленькими, тепер виросли й розкинули свої гілки над головою, створюючи тінь, яка в нічному освітленні виглядала містично. Лавки біля під’їзду, на яких ми колись сиділи з сусідами та друзями, тепер були новими, але їхнє розташування залишилося незмінним.Я вийшла з машини, і мої ноги торкнулися асфальту, який був таким знайомим. Повітря було наповнене холоду. Я озирнулася навколо, і мої очі зупинилися на нашому під’їзді. Він виглядав так само, як і раніше, але мені здавалося, що навіть це звичне місце тепер мало інший відтінок.Мама вже з Томом відкрила двері таксі і почали витягувати наші речі. Вони діяла з такою легкістю, наче ми нікуди й не їздили, наче час зупинився. Я допомогла їм, і ми всі разом підійшли до під’їзду. Коли я натиснула кнопку ліфта, відчула легке хвилювання. Цей ліфт, який колись здавався таким звичним, тепер виглядав як портал у минуле.Ми піднялися на наш поверх, і коли двері ліфта відчинилися, я побачила наші двері. Вони були такими самими, як і раніше, але мені здавалося, що вони начебто привітали мене, наче сказали: "Ласкаво просимо додому."Мама відкрила двері, і ми увійшли в квартиру. Запахи, які зустріл нас, були такими знайомими — це був аромат домашнього затишку, який я так любила. Я озирнулася навколо, і мої очі зупинилися на деталях, які залишилися незмінними: старі фотографії на стінах, килим у вітальні, книжкова полиця, яка була заповнена книгами, які я колись читала.Я відчула, як моє хвилювання поступово зникає, і на його місце приходить відчуття спокою та затишку. Це був мій дім, місце, де я виросла, де залишилася частина мого серця. І тепер, коли я повернулася сюди, я відчула, що нарешті знайшла те, що шукала — відчуття належності, відчуття дому.

- Ласкаво прошу у наш дім — сказала мати, дивлячись на нас з теплом і ніжністю. Її голос був м’яким і сповненим щирої радості, яка відчувалася в кожному слові. На її обличчі нікуди не сходила та щира посмішка, яка з’явилася ще в аеропорту, коли ми вперше побачили її після довгої розлуки.

— Дякую, Мам, — відповіла я їй, намагаючись приховати втому, яка вже повністю оволоділа мною. — Але зараз мені хочеться прийняти душ і піти спати. 

І мені дійсно хотілося цього. Сил уже немає ні на що! Моє тіло відчувало себе важким, наче кожен крок вимагав неймовірних зусиль. Єдине, про що я могла думати, — це м’яке, затишне ліжко, де можна було б розслабитися і зануритися в глибокий сон. Уявлення про теплу воду, яка змиє всю втому, і про прохолодну подушку, яка прийме мою голову, здавалося найкращою перспективою у світі. 

— Ірина, ти ж не забула, де знаходиться ванна кімната і твоя кімната? — з легким дотепом у голосі запитала мати, ніби нагадуючи мені, що я вдома, і тут все знайоме. 

Я посміхнулася, відчуваючи, як ці слова викликають у мене теплі спогади. 
— Ні, Мам, не забула, — відповіла я, — просто втомилася так, що навіть думати важко. 

Ванна кімната була с правого боку від моєї кімнати. Я завжди пам’ятала, як там завжди пахло свіжістю, а на поличці стояли мої улюблені ароматизовані свічки. А моя кімната... моя кімната була моїм приватним куточком, де все було так, як я завжди любила: м’яке ліжко з купою подушок, полиці з книгами, які я читала в дитинстві, і вікно, з якого відкривався вид на все.

Взявши правою рукою за ручку від валізи, я потягнула її у кімнату. Вага валізи здавалася значною, але я знала, що це лише справа кількох секунджїз, і я зможу нарешті розслабитися. Першим ділом мені потрібно було витягнути свій домашній одяг і засоби гігієни, щоб підготуватися до довгоочікуваного відпочинку. 

Переді мною з’явились двері. Вони були знайомі, з тими самими невеликими подряпинами на дерев’яній поверхні, які я пам’ятала ще з дитинства. Ручка двері була прохолодною на дотик, але це не завадило мені з легкістю її відкрити. Я зробила крок уперед і опинилася в своїй кімнаті. 

Кімната виглядала так само, як і раніше нічого  не змінилось. М’яке ліжко з купою подушок, полиці з книгами, які я читала в дитинстві, і вікно, з якого відкривався вид на все.  Все тут було наповнено теплом і спокоєм, і я відчула, як втома поступово відступає.

Швидким рухом я відчинила валізу, щоб взяти все необхідне. Валіза розкрилася з легким клацанням, і переді мною з’явився вміст, який я так ретельно складала перед поїздкою. Першим ділом я дістала свій домашній одяг: м’яку піжаму, яка завжди допомагала мені відчувати себе комфортно. Поряд лежали засоби гігієни: гель для душу з ароматом лаванди, зубна щітка і крем для обличчя. Я поклала все це на ліжко, готуючись до того, щоб піти в ванну кімнату. Це був момент, коли я могла відчути себе справді вдома, знову повернувшись до звичних ритуалів, які завжди допомагали мені розслабитися і відновити сили. 

Зараз я прийму душ, а потім відпочину, подумала я.

Я дійшла до ванної кімнати так швидко, як змогла. Двері ванної кімнати були напіввідкриті, і я з легкістю увійшла всередину. Виявилось, що Том зі своєю бабусею вирішили піти на кухню, щоб трохи поговорити і відсвяткувати наше повернення. 

Я почула їхні голоси, які долинали з кухні, і це додало атмосфері ще більше тепла і затишку. Ванна кімната була наповнена знайомими ароматами, і я відчула, як втома поступово відступає перед перспективою свіжості та комфорту. 

Я поклала засоби гігієни на умивальник і відкрила кран, щоб набрати теплу воду. Це був момент, коли я могла відчути себе справді вдома, знову повернувшись до звичних ритуалів, які завжди допомагали мені розслабитися і відновити сили. Швидко прийнявши душ, я повернулася до них на кухню, щоб хоча б трохи поговорити з ними. Вода не змогла змила втому, і я відчула  себе більше свіжою та бадьорою. На кухні пахло щойно завареною кавою та чимось смачним, що готувала бабуся. 

Том і його бабуся сиділи за столом, сміялися та обговорювали щось веселе. Я підійшла до них і сіла поруч, відчуваючи, як атмосфера тепла і радості огортає мене. 

— Ну, як справи? — запитала я, усміхаючись. 

— Все чудово, — відповів Том, — ми просто обговорювали наші пригоди за останній час. 

— Так, — додала бабуся, — це було так цікаво слухати. А тепер розкажи, як ти себе почуваєш? 

Ми почали розмову, і я відчула, як з кожним словом зв’язок між нами стає міцнішим.

— Я почуваюся чудово, — відповіла я, хоть це не було чесною відповідь на її запитання.

Ще десь до глибокої ночі ми розмовляли, веселилися, і щасливі полягали спати. Розмови були наповнені сміхом, спогадами та планами на майбутнє. Бабуся розповідала історії зі свого дитинства, а Том додавав до них свої коментарі, які викликали ще більше сміху. 

Ми пили каву хтось чай , який бабуся заварювала за своїм особливим рецептом, і насолоджувалися смаколиками, які вона приготувала спеціально для цього вечора. Атмосфера була наповнена теплом і любов’ю, і я відчувала, як кожна хвилина цього вечора стає частиною нашого спільного щастя.