Ірина

4 Частина 

Чотири місяці минуло
-Так, мамо, квитки до України вже куплені на двадцять сьоме грудня, - сказала я у слухавку телефону, намагаючись приховати хвилювання, яке перепліталося з передчуттям.  

- То мені потрібно буде зустрічати вас у київському аеропорту? — голос мами звучав стримано, але в ньому вже відчувалася радість. Тим часом бабуся Тома знову кудись зникла — це вже було третє її «втеча» за кілька хвилин нашої розмови. Мама звикла жартувати про свою нездатність утримати її на місці.  

Недочикавшись у відповідь слова матері, як я рішуче хочу примоститися на м’якому дивані,  як із кухні доноситься крик сина:

 — Мам, воно горить! -Його тон був тривожним, але не панічним. Ще кілька хвилин тому я власноруч довірила йому таку просту задачу — приготувати млинці, які він любить найбільше.  
Занепокоєно принюхуюся і справді відчуваю запах горілого. Швидко біжу до кухні не знаючи, чого чекати. Том, наш《 молодий кулінар початківець》, ніколи раніше нічого не готував самостійно. Над сковорідкою піднімається легкий темний дим — чи то від перепалених млинців, чи від самої ж сковорідки. Забувши про розмову з матір'ю, кидаю телефон на стіл. Біжу до плити і вимикаю її переставляю сковорідку на бік. Підходжу до вікна і поспіхом відкриваю його, аби впустити свіже повітря. 

-Томе, ходімо звідси! — сказала я більш суворо, ніж хотіла б.  

Повернувшись до телефонутак швидко, як могла, я почула невдоволений голос матері, як же вона вчасно хотілось сказати їй.

- А чому це ти англійською кричиш? Думаєш, я цієї мови не знаю?- Її іронічний тон викликав у мене усмішку.  
Не встигнувши і до кінця вийти, як Том, нічого не чекаючи, вихопив телефон із моїх рук і починає  жваво спілкуватися українською:

- Бабусю, привіт! Як ти себе почуваєш?  

Слухаючи їхню бесіду, я замислилась про те, як значимо для нас це майбутнє повернення. Том із дитинства вивчав українську мову завдяки мені — корінній українці — але його зв’язок із країною залишався поверхневим.Майбутьня подорож мала стати для нього важливим зануренням у культуру і спадщину моїх на половину рідних земель.Однак мої відвідини України завжди були складною темою для обговорення. Востаннє я не можу навіть згадати точну дату свого особистого повернення додому. Зазвичай усе закінчувалось постійним переконуванням мами навідати нас тут, на що вона незмінно відповідала: 

- Навіщо? Я стара і не покину своєї квартиру і Жужу-  Жужу її кокер-спанієль — була незмінним супутником для матері. Ми подарували собаку їй ще тоді разом із моїм колишнім чоловіком.  

Том, між тим, використав паузу в розмові для запитання: 
-Бабусю, мама казала, що я можу навчатися в Україні! -Його слова викликали в матері очікуваний спротив: 
- Оце твоя мама вже казна-що придумує і говорить нісенітниці.

З виразом повного нерозуміння Том повернувся до мене і тихо запитує мене: - Мам, а що таке "нісенітниця"?

 А я англійською пояснивши йому значення цього слова nonsense  —Том, намагаючись підтримувати розмову, кивав і продовжував говорити, але час від часу, злегка нахмурившись, перепитував те чи інше слово, значення якого йому залишалося незрозумілим. Цей процес повторювався неодноразово, залишаючи в атмосфері легку невимушеність, водночас підкреслюючи його старанність у спілкуванні.
***

Двадцять сьоме грудня.

 Час, здавалося, завмер і водночас пришвидшив хід. Ми стояли у терміналі аеропорту з уже підготовленими валізами та квитками на руках, очікуючи свою чергу на реєстрацію. У серці водночас вирували хвилювання та передчуття чогось нового і невідомого. За тридцять хвилин до початку оформлення я вирішила зробити те, чого роздумувала останні кілька днів: написати своєму колишньому чоловікові. У повідомленні коротко повідомила, що ми разом із сином повертаємося додому в Україну. Відповідь так і не прийшла. Ця мовчанка вже давно не була чимось несподіваним. Останні чотири місяці він ні разу не виявив бажання зв’язатися з нами. Тим часом новини публічно висвітлювали його успіхи в бізнесі та нові стосунки з молодою нареченою. Для нас це все здавалося чужим, якимось паралельним світом, що проходив далеко осторонь нашого життя і більше не мав до нього жодного стосунку.Поруч на кріслі сидів Том, захоплений ігрою на своєму телефоні. Його обличчя залишалося спокійним, хоча часом очі ставали задумливими, неначе він губився серед власних думок. Я ж не могла втримати себе від спостереження за тим, що відбувалося навколо. Люди, як маленькі мурахи, ходили туди-сюди терміналом аеропорту: одні наполегливо шукали відповідний напрямок свого рейсу, інші з нетерпінням вдивлялися в натовп у пошуках рідних облич. Треті ж стримано намагалися приховати свої відчуття чи хвилювання під маскою байдужості, втім усім цим пересічним емоціям було відведене місце в цьому величезному і водночас особистому просторі.

Подорожі через аеропорти завжди викликали в мені певний душевний відгук. Це місце принесло розуміння величі людської емоційності: теплі обійми зустрічей та гіркота прощань поєднувались тут настільки щиро, що кожен момент здавався пронизливим і важливим. Я знаходила себе у цих митях, замислюючись про те, наскільки цінно відчувати: знати, що хтось за сотні або й тисячі кілометрів чекає на тебе із нетерпінням, рахує дні до твого повернення та живить у серці ніжну тривогу за тебе — часто більшу, ніж ти сам здатен усвідомити. Раптом величезне електронне табло освітила назва рейсу Нью-Йорк–Україна. Зараз розпочнеться посадка на рейс.

- Наш рейс прибув, – пролунало серед натовпу.

Ця коротка фраза, що несподівано пролунала серед не буденної метушні, пробудила водночас хвилювання і трепетне передчуття майбутньої дороги. Вона ніби нагадала про те, що на нас чекає щось нове, ще не досліджене, але водночас таке важливе й очікуване. Легенький дотик до плеча Тома був достатнім, щоб привернути його увагу і дати сигнал: час збиратися. Він одразу відірвав погляд від екрану телефону, хоча вигляд у нього був трохи спантеличений — ніби вирваний із глибоких роздумів. Проте варто було лише вказати рукою на табло з інформацією про наш рейс, як він швидко зорієнтувався в ситуації і почав діяти без зайвих питань та вагань.