Ірина

3 Частина

- Відверто кажучи, ми все ж таки прибули із запізненням, але причина цього лежала далеко за межами звичайних побутових обставин чи непередбачуваних затримок. Насправді, ми просто не бажали зустрічатися ані з тобою, ані з нею.- Слова сина прозвучали настільки різко та безапеляційно, що здавалося, ніби саме повітря в кімнаті змінило свою густину, а стіни стали свідками його нещадної прямоти. Його погляд, сповнений презирства, настільки пронизував і тяжів своєю силою, що майже відчувався на фізичному рівні, ніби палючий дотик.

Коли я глянула на чоловіка, який через пару хвилин уже стане колишнім, то помітила, як його обличчя змінило вираз. Це була не просто мить обурення чи здивування – це було глибоке внутрішнє невдоволення, яке він навіть не старався приховати. Однак саме те вбивче сяйво в його очах, яке спочатку пронзило мене, а згодом перетнулося із сином, залишило в мені крижаний холод. Відчуття тривоги зросло, серце почало битися частіше – саме так завжди трапляється, коли в повітрі зависає загроза неминучого конфлікту. Цей погляд був попередженням, що на нас суниться біда, як і для мене, так як і для Тома, нашого сина, це точно не обіцяло нічого хорошого.

І все ж "колишній" чоловік, здавалося, не мав змоги стриматися. Його стан був схожий на бурю, яка наростала всередині, прагнучи вирватися на поверхню. Хоч він ледве утримував свій голос у холодних рамках стриманості, кожне його слово звучало лезом проти тиші. Він промовив: 

- Отже, так. - І ця відповідь звучить так,ніби сам простір у холі здригнувся. Їхні погляди зустрілись, і це було наче бій між рівними супротивниками – між батьком та сином, які стояли один навпроти одного як дзеркальні копії. Том успадкував від батька не лише зовнішню стриманість і холодну харизму, але й ту ж саму непохитну впертість. У такі моменти він виглядав мов молодша проекція чоловіка, якого я колись знала.

Напруга поступово впивалася у кожну часточку простору зала настільки сильно, що дихати ставало важчим із кожним вдихом. Здавалося, що обидві сторони наближаються до тієї самої точки неповернення – миті, коли мовчанка могла би означати справжній розрив у стосунках між ними. І саме тоді ситуацію несподівано врятувала її ніжна інтервенція. Жінка-блондинка, яка зараз займала місце поруч із моїм "колишнім" чоловіком – його нова пасія – зробила хід із такою тонкою витонченістю й обережністю, що змінила атмосферу в один єдиний момент. Вона м'яко взяла його за руку і лагідно притулилася до його плеча, промовивши слова майже шепотом:  

- Коханий, досить. 

Її жест був настільки влучним і майстерно організованим для ситуації напруження, що чоловік піддався майже одразу. Його обличчя заполонив ледве помітний натяк на посмішку – ледь видима тріщина крізь тверду оболонку його кам'яної зовнішності. Він нахилився до неї і поцілував у чоло з невимушеною ніжністю. У цьому русі було щось справді щире – відголосок того чоловіка, якого я колись теж знала. Але цей епізод боляче зачепив мене: в душі відчувся гіркий відголос любові та втрати, та сил стримати сльози майже не залишалось, але я зібрала себе докупи, намагаючись виглядати спокійною. Ніхто навіть уявити не міг, що глибоко в моїй душі ще тліє любов до нього — до людини, яка вже поставила нашу спільну історію на кінець.

Захопившись цими думками, я не одразу відчула, як Том обійняв мене однією рукою. Його широкі плечі ніжно, але впевнено огорнули, даруючи хоч крихту підтримки посеред моєї тотальної емоційної нестійкості. Том завжди розумів мене краще за інших. Він знав про мої почуття до його батька і про те, як відчайдушно я намагалася їх подолати. Так само він без слів відчував мій біль через те, що чоловік пішов до іншої.

***

Це було останнє судове засідання. Нас офіційно розлучили, і, здається, це востаннє, коли ми бачимо одне одного. Дивно усвідомлювати, що на пальці більше немає обручки, лише тонкий блідий слід від неї нагадує про минуле. Я ловлю себе на тому, що весь час торкаюся того місця, де колись була обручка – та сама, про яку так довго мріяла поруч із ним.  

Тепер ця обручка, загублена десь у кишені пальта, більше нікому не потрібна. Вона втратила будь-яке значення для нас обох!

Очима Тома Вільяма  

Вона була тією жінкою, яка прагнула дістати всі гроші мого батька. Для чого було влаштовувати цей фарс із демонстративним поцілунком? Це лиш зробило боляче моїй матері. Я чудово розумію його мотиви – це була чергова спроба зачепити її, примусити відчути жаль за тим, кого вона начебто "втратила" його. У мені кипіла ненависть до нього та до його нової "пасії". Описувати її зовнішність – даремна справа. Нарощені вії, надуті губи та лінія вилиць, які або зроблені в хірурга, або стали результатом її постійного... 

Можливо, найпримітнішим у ній дійсно була лише фігура. Але навіть тут все виглядало несправжнім: неідентичний до її образу розмір грудей натякав на роботу пластичного хірурга. Дивлячись на неї, я незмінно запитував себе: і невже саме цього не вистачало батькові? Моя мати легко могла б стати такою ж із його грошима, проте справа явно не лише у зовнішності.  

Після суду моя мама виглядала настільки пригніченою, що навіть ретельно підібраний макіяж і зачіска не могли цього приховати. У цей час батькова супутниця вже полетіла на своїх 15-сантиметрових підборах прямо в його обійми. Мені було байдуже на них обох – моя єдина турбота була про матір.  

Я швидко пішов услід за нею, щоб обійняти та підтримати, але вона зупинила мене різким жестом і сказала, що їй потрібно відлучитися до туалету. Я прекрасно розумів її стан і знав одне: зроблю все, щоб вона не плакала. З раннього дитинства я слухав, як мама розповідала про свою мрію – обручку від батька, міцну родину, сина і доньку. Здавалося, їхній шлюб триватиме до самої старості. Але усе кардинально змінилося після того дня, коли він вперше привів її в дім.