Ірина

   Оголошення від автора

Доброго дня, або навіть вечора, шановні читачі. Я щиро рада представити вам свою першу книгу. Сподіваюся, ви не будете суворо засуджувати мої перші кроки у світі письма. Це лише початок моєї літературної подорожі.Також дозвольте мені заздалегідь перепросити за орфографічні помилки, які можуть траплятися.Щиро сподіваюся на ваше розуміння, будь ласка, не забувайте залишати свої враження в коментарях — ваша думка для мене важлива, а також зірочки. Ваша Еліс Грінд.

1 Частина 

14 вересня 2005 року 

— Мамо, ти справді цього хочеш? — запитує Том, мій син, і його голос звучить так, ніби він намагається прочитати мої думки.

Якби тільки можна було уникнути відповіді, я б зробила це без вагань. Але я занадто добре знаю Тома: він не відступиться, поки не почує те, що хоче. У своїй наполегливості й уважності він точнісінько як батько. Том для мене немов дзеркальне відображення чоловіка, з яким я колись ділила життя. Його руки зараз ніжно перебирають зелену сукню з глибоким декольте — ту саму, яку багато років тому подарував мені чоловік перед тим, як наша родина розділилася через переїзд за кордон. Здається, всі речі в моєму гардеробі були подаровані саме ним. У моєму арсеналі немає жодної покупки, придбаної за власними коштами.

— Том, ти ж знаєш, це було його рішення розлучитися, — нагадую я, йому. Мені хочеться зрозуміти, чи він дійсно усвідомлює, чому все сталося саме так. Адже він навіть бачив ту жінку, через яку батько залишив нашу сім’ю. Вона була молодою, витонченою блондинкою. А я... — Ти ж знаєш, що вона краща.

— Ні, — тихо промовив він, нахиляючи голову трохи набік, і в цьому жесті я знову впізнаю його батька.— Це тобі личитиме, мамо. Ти виглядатимеш неймовірно, — заявляє він упевнено, наче зовсім не помічає моїх сумнівів. Його погляд переходить то на сукню, то на мене. — Він ще пожалкує, що втратив тебе.

Пожалкує? Хочеться гірко посміхнутися від цих слів. Якби він справді жалкував, то не залишив би нас самотніми в цій старі квартирі.Якби він справді кохав, то не обрав би її. Але я не кажу цього вголос. Замість цього я зосереджуюся на сукні, яку тримаю в руках. Вона така ж м’яка, як і раніше, але тепер її колір здається менш яскравим, ніж у ті дні, коли я її вперше одягла.

— Мам, вдягайся, — рішуче каже Том і жбурляє іншу мені сукню в руки. Я ледве встигаю підхопити її на льоту, думаючи лише про те, як би потім довелося очищати цю сукню від потертостей нашої старої паркетної підлоги.

— Ми знову запізнюємося!- Говорить син 

Запізнюємося? Що? Панічний страх миттєво охоплює мене. Я поспішно дивлюся на настінний годинник: велика стрілка ледь перевищує половину оберту, а мала стоїть рівно на дванадцятій. Полегшено зітхаю — половина першої, засідання починається о третій.

— Навіщо мене так лякати, Том? Хочеш довести до інфаркту? — вимовляю нервово з нотами роздратування. Але він тільки сміється, хитаючи головою.

— Ні, мамо. Ти б себе побачила! — його сміх дзвенить щиро й тепло, хоч і трохи дратує мене водночас. Потім його веселість згасає, серйозність проникає в вираз обличчя. — Все, вдягайся. Нам треба збиратися! — додає він твердо.

— Але до суду ще багато часу. Нащо поспішати? — намагаюся відповіти спокійно і кладу сукню на крісло.

— У салон краси треба зазирнути. Тобі зроблять зачіску й макіяж, якщо я правильно записав час.

— Том... але навіщо нам це? У нас майже нічого немає! Кожна копійка йде або на адвоката, або на оренду цієї квартири...

— Я подбав про це. Просто збирайся, — впевнено говорить син, повільно підводячись із ліжка. У його голосі звучить дорослість, а в рухах — твердість, якої раніше я не помічала. Він робить кілька кроків до мене, і я раптом ловлю себе на думці, що майже не впізнаю його. Переді мною вже зовсім не той малюк, якому колись було п’ять років і який бігав за мною по дому, смішно плутаючи слова у своїх розповідях.

Тепер йому сімнадцять. Лише за рік він офіційно стане повнолітнім. Усвідомлювати це дивно і навіть трохи боляче. Здається, ще вчора я зашнуровувала йому шнурівки та купувала машинки в подарунок. А нині він стоїть переді мною майже дорослою людиною, яка вже здатна заробляти гроші самостійно. Світ швидко змінюється, і я не можу цього зупинити.

— Ти знову вирішив працювати замість того, щоб ходити на заняття? — запитую, хоча і так прекрасно знаю відповідь. Мої питання більше нагадують спробу втримати залишки контролю, але всі ці розмови давно нічого не змінюють. Скільки б я не нагадувала про важливість освіти, до його свідомості мої слова вже наче й не доходять. Я глибоко вдихаю і додаю: 

— А як щодо Гарварду? Ми ж так багато говорили про це. Після школи тобі треба буде там навчатися. Це ж була мрія твого батька. І ти прекрасно розумієш, які наслідки можуть бути, якщо він дізнається про твої прогули.

Слова зависають у повітрі, але Том уникає моїх очей. Його обличчя змінюється на моїх очах. Але я впіймала їх.У глибині погляду проблискує щось нове, холодне і незворушне, чого я раніше ніколи не помічала.

— Мені байдуже, чого він хоче, — різко відповідає син, його голос рветься на підвищені тони. — А мене хтось питав, чого хочу я? Хтось взагалі замислився? Ніхто… навіть ти. 

Від цих слів стає важко дихати, але я залишаюся мовчазною, дозволяючи йому вилити все, що накопичувалося. Тим часом Том робить кілька кроків назад і уникає мого погляду, ніби перекреслюючи всі наші попередні розмови. Роки покірності волі батька вже залишилися далеко в минулому.

— Іду викликати таксі. Одягайся. Через п’ять хвилин виходимо, — кидає він через плече на останніх нотах роздратування. Його обличчя тепер наповнене сліпучою рішучістю і легким роздратуванням, яке він навіть не приховує. Забравши з ліжка куртку та бананку, він стрімко виходить із кімнати, залишивши мене саму в напруженій тиші.