Глава 11

Розуміння усього, що сталося, накриває мене з головою уже за мить. Зриваюся з місця і чимдуж біжу до Ігоря, який лежить весь у крові й навіть не ворушиться. Навколо нас почали збиратися люди, і десь здалеку я почула, як хтось викликає швидку.

Падаю на коліна і розглядаю закривавлене обличчя свого чоловіка. Не розумію, що відчуваю у цей момент. Не розумію, чи є у мене ще якісь почуття, але одне знаю точно: втрачати Ігоря я не хочу. 

Його обличчя залите кров’ю… Так же само зараз обливається моє серце… Так, можливо, не все у нас гаразд, але біль від його втрати відчувати не хочу. 

- Розплющ очі… - охоплюю руками його обличчя, а мої сльози падають донизу і змішуються з кров’ю. - Прошу тебе… - відчуваю, як зсередини починає душити нестерпний біль, а у грудях тисне. Ні, я не готова його втрачати, нізащо!

Однією рукою гладжу обличчя Ігоря, а іншу кладу туди, де має битися його серце. Б’ється… Я відчуваю це. 

- Ти тільки тримайся, добре? Швидка зараз приїде, - кажу не так для нього, як для себе. - Ти мусиш жити. Тримайся, Ігорю! - шепочу ці слова, а сльози вже котяться градом. Ну не може все ось так закінчитися!

Минає кілька хвилин, як чую звук сирени, й за мить хтось не надто ніжно відштовхує мене від чоловіка. Мої руки у крові, але зараз не час про це думати. Лікарі кладуть Ігоря на носилки та вантажать в автомобіль швидкої, а я стою, наче вкопана, і не можу навіть поворухнутися. 

- Хто ви потерпілому? - до мене підбігає молода дівчина, мабуть, фельдшер швидкої, судячи з форми, і легенько торкається плеча. 

- Я… - відмираю і швидко опановую себе. - Я його дружина, - швидко додаю. 

- Ну тоді поїдете з нами. Ходімо, часу обмаль. 

Мене проводять до карети швидкої та садять якраз біля голови Ігоря. Бачу, як лікарі метушаться, вводять йому якісь препарати та одягають кисневу маску. Я дивлюсь на все це якимось загіпнозованим поглядом в одну точку і досі не можу отямитися. 

Чую лише уривки фраз медиків, крики до водія, щоб їхав швидше, і розумію, що час йде просто на секунди. Не знаю якої миті, але з очей градом котяться сльози. А що, якщо лікарі не встигнуть? Що, якщо Ігор помре?

Даю собі уявного ляпаса і відкидаю з голови погані думки. Все буде добре! Усе має бути добре! Інакше ніяк!

За кілька хвилин карета швидкої зупиняється біля клініки, і мене ніби перемикає - я виходжу з прострації. Потроху починає доходити, що сталося, тому розумію: потрібно опановувати себе! Пускати сльози поки що рано. 

Швидким кроком прямую до входу у клініку і вирішую зателефонувати Соні, тому що підтримка мені зараз просто необхідна. Коли забігаю у клініку слідом за лікарями, мене зупиняють і кажуть, що далі йти не можна. Знесилено опускаюся на крісло поруч і таки даю волю сльозам. 

Несила чекати, нишпорю у сумці у пошуках телефону і вже за мить набираю номер Соні. 

- Алло, - чую по той бік. 

- Соне, - схлипую. - Мого чоловіка збив автомобіль, я зараз з ним у лікарні. Ти… можеш приїхати до мене? - прошу і відчуваю, як накриває хвиля істерики. Черговий схлип стримати не вдається, тому затуляю рота рукою, щоб не плакати надто голосно, і міцно-міцно заплющую очі.

- О, Господи, Марто! Звісно, я вже зараз виїжджаю, тільки адресу мені скажи, - голос дівчини зривається на крик, й у слухавці я чую, як вона гримає дверима.

- А я не знаю… Зараз, зачекай, я запитаю і скину тобі повідомленням, - швидко додаю, коли бачу, як до мене наближається медсестра, і закінчую виклик.

- Вибачте, будь ласка, - підриваюся з місця і просто-таки кидаюся до дівчини. - Ви мені не допоможете?

- Слухаю вас. 

- До вас щойно привезли чоловіка після аварії. Скажіть, як він? І ще, не могли б ви назвати мені адресу цієї клініки? - зазираю у вічі з надією почути відповіді на свої запитання. 

- Нічого вам сказати не можу, вибачте. Чоловіка забрали в операційну, і зараз лікарі борються за його життя. Тому залишається тільки чекати, - вона ніжно, ніби хоче підтримати, гладить мене по руці. - А адреса наша Коперника, 32. 

- Дякую. А можна мені тут залишитися до закінчення операції? 

- Звісно, - відповідає медсестра. - Ходімо, я проведу вас до дверей операційної. Коли операція закінчиться, лікар усе вам розповість. Але, - зніяковіло заминається та опускає погляд, - спершу, напевно, вам варто відвідати вбиральню. - І киває на мої руки, вимащені у крові.

- Так, буду дуже вдячна, - дівчина бере мене під руку і веде у бік вбиральні, а я ж тим часом пишу повідомлення Соні з адресою клініки та чекаю на її приїзд. Все ж таки самій мені тут буде важко впоратися. 

Медсестра приводить мене і залишається чекати за дверима. Я ж ретельно мию руки, щоб позбутися вигляду крові, і ще хвилин п’ять просто стою і витріщаюсь на своє зображення у дзеркалі. 

Розтріпане волосся, великі, налякані очі й погляд… такий спустошений. А я й не знала, що може бути так боляче. 

Вбиральню покидаю через п’ять хвилин і разом з медсестрою, на бейджику якої написано Надія, прямую під двері операційної. Серце знову ж таки шалено гупає об ребра, і відчуваю, що починає паморочитись у голові. Господи, та за що це мені все?! Минуло всього кілька нещасних днів, а моє життя просто перевернулось з ніг на голову.