Наступного ранку прокидаюся бадьорою і виспаною. Настрій бойовий, адже попереду чекає робота, а тоді - поїздка в інше місто. Сподіваюся, мені вдасться трохи розвіятися і викинути з голови важкі думки.
Приймаю душ, готую сніданок і за ранковими посиденьками з Сонею у голові складаю план дій. Через п’ятнадцять хвилин ми виходимо з дому і в піднесеному настрої сідаємо в автомобіль.
- То що, Марто, готова до пригод? - запитує Соня, знімаючи автомобіль з сигналізації, і підморгує мені. - Вони уже зачекалися, - сміється.
- Завжди, - весело відповідаю. - До речі, хочу у тебе дещо запитати.
- Питай.
- Назва твого кафе… Вона щось означає?
Чесно кажучи, давно хотіла дізнатися, що означає назва “AIS”. Доволі незвично, як для кафе, тому й запитую те, що зараз цікавить найбільше. Чомусь у мене є здогадки, що невипадково воно саме так називається.
- А я-то думаю, коли ти запитаєш, - сміється, сідаючи у свій Мерс. - Це наші ініціали, Марто. А - Аня, I - Ігор, S - Соня. Не знаю, як пояснити, можливо, це звучатиме безглуздо, але мені хотілось, щоб усе важливе для мене було разом. Імена найдорожчих для мене людей у рідному місці.
- Це дуже зворушливо, Соне, - кажу, як є. Це дійсно торкається серця і доводить до сліз.
За розмовами дорога до кафе минає непомітно. Ми розмовляємо про всілякі дурниці, а ще обговорюємо майбутню поїздку. Вирушаємо сьогодні після обіду, тому час попрацювати ще є.
Коли приїжджаємо у кафе, настрій ще більше здіймається вгору, адже за такий невеликий проміжок часу я встигла полюбити це місце всім серцем. Швидко переодягаюся в уніформу і беруся до роботи. Соня сьогодні у зал не виходить - працює з документацією.
Години за роботою пролітають швидко, і я навіть не помічаю, коли настав час їхати до Ігоря.
- Марто, ти тут? - у кімнату для персоналу заходить Соня. Я ж у цей час якраз переодягатися зібралася.
- Я тут, - гукаю. - Йди до шафок, я якраз переодягаюся, - відповідаю.
- О, то ти майже готова! - радісно плескає у долонях. - Чудово! Чекатиму на тебе в автомобілі. А ще піду щось смачненького нам у дорогу візьму.
- Я б з’їла цей банановий чизкейк, - закочую очі при згадці десерту, який смакувала тут вперше. Просто райська насолода. - А ще візьми тістечко. Краще два.
- Все-все, я зрозуміла, - сміється. - Візьму чизкейк, тістечка і горішків.
- Отих зі згущеним молоком? - питаю і вже уявляю, як куштую ці смаколики.
- Їх самих, - сміється. - Ну все, я пішла, а ти збирайся.
Настрій вкотре злітає до небес. Швидко переодягнувшись, беру все необхідне у дорогу і просто-таки влітаю в автомобіль до Соні. Всередині відчуття якоїсь піднесеності та передчуття чогось хорошого.
Їхати нам близько двох годин, тому Соня вирішує взяти й свою документацію, яку я в дорозі маю розібрати. А я і не проти, навпаки, час пролетить швидше.
І я не помиляюся. За роботою час минає швидко, і ось ми вже на місці. Встигаю доробити майже усю роботу й, задоволена собою, розглядаю краєвиди навколо. Місто й справді гарне, навіть сказала б колоритне. Вузенькі вулички, старовинні будинки, а ще неймовірно гарна сучасна архітектура.
- Ти вперше тут? - з роздумів вириває Соня. - Ми вже, до речі, на місці.
- Вперше, - із захопленням відповідаю. - І мені дуже подобається. Ну а цей будинок, - вказую на будівлю перед собою. - Просто неймовірний.
- Це найвідоміший готель цього міста і, до слова, одна із найстаріших будівель. Власники на цьому й заробляють.
- Ого! Оце так історія. То Ігор тут зупинився?
- Ага, ходімо, - Соня виходить з Мерседеса і при цьому не забуває прихопити папери для брата.
На рецепції нас зустрічає адміністратор і підказує, куди потрібно прямувати. Виявляється, номер Мартинюка знаходиться аж на п’ятнадцятому поверсі, тому туди підіймаємося ліфтом.
Коли зупиняємось перед дверима, серце чомусь починає гупати об ребра, а всередині оселяється якесь погане передчуття. От наче ще кілька хвилин тому все було добре, а зараз чомусь різко стало погано.
- Відчинено, - чуємо по той бік, коли Соня стукає у двері.
- Ну привіт, братику, - усміхається Соня і радісно кидається братові на шию. - А ми уже тут!
- Привіт, - вітаюся і зніяковіло дивлюсь на чоловіка. У домашніх спортивних штанах і футболці він виглядає так… мило. Ой, щось мене не туди несе.
- Дівчата, ви якраз вчасно, - Ігор привітно усміхається нам обом і, випустивши Соню з обіймів, легенько обіймає мене. - Я якраз замовив вечерю у номер. А ваші номери, до речі, неподалік від мого.
- Ой, - кривиться Соня. - Ми дорогою сюди просто об’їлися солодкого. Здається, оці тістечка з вишнею були зайвими, - зітхає.
- І я не голодна. Може, прогуляємося містом? - заявляю. - Все ж таки тут так гарно…
- Ну тоді вечерю скасовуємо, а йдемо гуляти, - потирає у долонях Ігор і йде телефонувати на рецепцію, щоб скасувати замовлення.