Глава 9

Минає не менше пів години, коли ми нарешті знаходимо потрібні документи. Виявляється, в Ігоря їх так багато, що ми з Сонею вдвох ледве впоралися. Сам чоловік дзвонить тоді, коли якраз виходимо з квартири, і просить привезти документи завтра. 

Розумію, що це доведеться робити або мені, або Соні. Ну або нам двом, що найбільш ймовірно. І якщо дівчина від такої перспективи кривиться, то я навпаки радію, адже матиму можливість думками відпочити від цього всього. 

Уже за кілька хвилин ми опиняємося внизу і, зловивши автомобіль таксі, їдемо додому. Тільки от тишу в салоні порушує сигнал мого мобільного. Коли на екрані бачу номер мами, серце падає у п’яти. Остання наша розмова закінчилася не дуже добре, і щось мені підказує, що цього разу буде так само. 

- Слухаю, - намагаюся говорити якомога впевненіше. 

- Привіт, Марто, - дивно, але голос у матері спокійний. Невже переосмислила щось? Але вже за мить розумію причину такої її поведінки. - Я через тебе не поїхала у санаторій! - от тепер переходить на крик, а я лише закочую очі на таку заяву. І на що сподівалася, дурепа наївна? - Коли ти повернешся до Ігоря? Чому ще цього не зробила? - у голосі матері так і бринить лють.

Я ж криво усміхаюся і відчуваю, як всередині розтікається гіркота розчарування. Як тільки могла подумати, що щось змінилося? Це ж просто неможливо! Це ж моя мама - жінка, якій всі щось винні й мають бігти за першим викликом.  

Не знаю, де береться сміливість, але все ж таки вирішую поставити матір на місце.

- Послухай, мамо, мені двадцять сім. Не п’ять, не сім, а майже тридцять! - переходжу ледве не на крик і помічаю, як здивовано повертається у мій бік Соня. - Я сама вирішу, що і як мені потрібно робити і як влаштовувати своє життя, тому прошу не пхати носа не у свої справи. Моє життя - це моє. А твоє - це твоє. Роби з ним що хочеш і як хочеш, а мене життя не вчи! Дякую, що поцікавилася, як жила твоя донька ці дні. Дякую, мамо, у мене все гаразд. Сподіваюся, у тебе теж. Бувай!

І зі всією злістю, на яку здатна, кидаю слухавку. Серце шалено гупає об ребра, у легенях бракує повітря, руки дрібно тремтять, а у горлі стоїть тугий клубок. Ловлю на собі здивований і навіть трохи наляканий погляд таксиста у дзеркалі, а ще - збентежений Соні. Дівчина нічого не говорить, мабуть, розуміє усе, але в її очах я і так бачу співчуття. Тут і пояснювати нічого не потрібно - все ясно як білий день. 

Мабуть, якби я була тією Мартою, якою була ще в той час, коли жила з чоловіком, я б переймалася про те, що ж про мене подумають. Навіть про те, що ж подумає таксист, з яким ми більше не побачимося. А зараз... Зараз мені байдуже, тому що всередині абсолютна порожнеча.

Автомобіль таксі покидаємо знову ж таки мовчки. Всередині мене ще вирують розбурхані емоції, а гіркота розчарування вкотре розтікається тілом. Відчуваю, що ось-ось - і просто розплачусь від усіх тих проблем, які звалились на мої плечі. 

Мовчки плетусь до лавочки під під’їздом і здіймаю голову догори. Гарно. Небо вкрите яскравими зорями, які то згасають, то з’являються. Так і моє життя, як та зірка - згасло і втратило вогник для існування. 

Навіть не помічаю, як обличчям починають текти пекучі сльози, але я не зупиняю їх, навпаки, даю волю. Можливо, тоді мені стане легше і цей біль, що з’їдає зсередини, хоч ненадовго відпустить. 

- Знаєш, - Соня сідає поруч. Я повертаю голову і бачу, що її погляд теж спрямований на небо. - Коли загинули батьки, я часто здіймала голову до небес і запитувала: “А чим я завинила, що ви забрали найдорожче, що у нас є?”. От тільки відповіді так і не почула… А відповідь на яке питання хочеш почути ти? - повертається до мене і запитує те, що вводить у ступор. 

- Я… - намагаюсь підібрати правильні слова, але щось ні чорта не виходить. - Я просто слабка, безхарактерна ідіотка, яка чекає мани з неба і вирішення всіх проблем, - гірко усміхаюся, на що дівчина тільки хмикає.

- Ну це вже ні, - виставляє руки перед собою. - Це тільки ти так думаєш, Марто. Насправді все далеко не так. Поглянь навколо, подивись, скільки людей не мають і частини того, що маєш зараз ти!

- А що маю я? Ні даху над головою, ні дітей, майже розлучена… Добре хоч робота є.

- Марто, гроші на власний куточок можна заробити, іншого чоловіка також можна зустріти й дітей з ним народити. Це все приходить з часом. А зараз потрібно цінувати кожен момент, кожну мить, адже ми не знаємо, що чекає нас завтра і чи взагалі прокинемося ми. 

Соня проникливо зазирає у вічі, а я, не втримавшись, міцно обіймаю її й голосно схлипую. Ця дівчинка стільки всього пережила і зараз, не зважаючи ні на що, продовжує жити, насолоджуватися кожною дрібницею і радіти життю. А що роблю я? Скаржуся на своє життя, хоча все мене влаштовує.

Розумію, що Соня має рацію, тому швидко опановую себе і підводжуся з лавки. Дівчина підіймається слідом за мною і, схоже, не розуміє, що відбувається. 

- Ходімо, Соне, нам ще потрібно вечерю готувати. Хоча ні, - усміхаюся. - Ми замовимо піцу і будемо насолоджуватися кожною миттю.

Схоже, дівчина правильно мене зрозуміла, тому що усміхнулася. Уже за годину ми сиділи на дивані у вітальні, за обидві щоки пакували піцу і весело реготали, дивлячись комедію.

У руках я тримала свій телефон, нервово покручуючи його у спітнілих долонях, і все роздумувала: робити це чи ні? Якщо вже брати від життя все, то брати по максимуму. І нехай буде, що буде.