Глава 8

Через пів години ми уже вийшли з дому і з бойовим настроєм вирушили у потрібне місце. Виявляється, це не так вже й близько, тому замовляємо таксі. Поки чекаємо на нього, вирішую перевірити телефон на наявність пропущених дзвінків чи повідомлень, адже не брала його до рук, відколи прокинулася.

Навіть не дивуюся, коли бачу одне непрочитане повідомлення від чоловіка. У голові вже спливають картинки, що там може бути написано, але яким же було моє здивування, коли замість очікуваних погроз читаю те, що вибиває дихання з легень.

“Дякую за ніч, Марто. Твоя втеча лише підтверджує здогадки: ти мене не кохаєш. Пробач, якщо був мудаком, правду кажуть: ми цінуємо лише тоді, коли втрачаємо. Я… відпускаю тебе. На розлучення подам сам. Дякую… за все”

Від прочитаного щось стискається у грудях, а на очах виступають сльози. Все ж таки це неприємно, і тепер я розумію Ігоря. Ну що ж, отже, така наша доля. Може, якби… якби не втекла, залишилася, щось можна було б виправити, спробувати розпочати усе спочатку, а так… поїзд пішов, махайте ручкою.

- Що сталося? - стурбовано питає Соня. - Ти сама не своя, - прискіпливо розглядає моє обличчя.

- Мій чоловік подає на розлучення, - все ж таки не втримуюсь і схлипую. - Але я сама винна, бо зробила дещо погане, - кажу, але все ж таки не зізнаюсь у всьому. 

Чомусь лише зараз до мене прийшло усвідомлення, що вчинила я дійсно погано і підло. Ну ми ж не маленькі діти чи підлітки, щоб отак поводитися. Мабуть, потрібно було дочекатися його пробудження і нормально поговорити, врешті-решт. Ну але що маємо, те маємо.

- А ти кохаєш його? - запитує і повертається корпусом до мене. 

- Не знаю… - знизую плечима. Якраз в цей час приїздить таксі, і ми сідаємо всередину. Соня називає адресу брата, а я продовжую. - Ще вчора я б сказала, що не кохаю, а сьогодні скажу, що десь на дні жевріє той вогник. Але і коханням це назвати не можу. Можливо, прив’язаність… Одне знаю точно: мені потрібен час, аби у всьому розібратися. 

Знову схлипую і затуляю обличчя руками. Соня міцно мене обіймає, а коли розмикає обійми, я ловлю здивований погляд водія у дзеркалі. Ну й байдуже, що він там подумає, тут про інше турбуватися треба. 

Уже через п’ятнадцять хвилин ми виходимо з автомобіля таксі, і я захоплено роздивляюсь усе навколо. 

Квартира Мартинюка знаходиться у приватному секторі. В’їзд сюди суворо за перепусткою, яку, на щастя, має Соня. Багатоповерхівки з величезними панорамними вікнами так і кричать про розкіш, а поруч з ними - купа модних бутиків і супермаркетів. Навіть уявити боюся, скільки у цьому районі може коштувати квартира. 

На фінанси я ніколи не скаржилася, думаю, чоловік міг би купити нерухомість у цьому секторі, але от зараз ми майже розлучені, а я залишилась з кількома тисячами у кишені та роботою у кафе. І це ще про житло я не згадала! 

- Ходімо, - тягне за руку Соня, тим самим вириваючи з роздумів. - Я впевнена, що у братика у квартирі хаос, тому потрібні папери знайти буде не так легко, - закочує очі до неба.

- Невже він такий негідник у тебе? - сміюсь. 

- Та ні, просто якщо кудись збирається у дорогу, то чекай безладу, - хмикає і підіймає руки догори у жесті “Здаюсь”.

Скляний ліфт підіймає нас на останній поверх двадцятиповерхівки. Соня відмикає замок дверей і жестом запрошує мене всередину. Проходжу й одразу завмираю при вході, коли бачу жіночі туфлі під ногами та світло, що світиться на кухні. 

Оце сюрприз! Ігоря немає, а от якась жінка у його квартирі є. І, напевно, доволі гарна і стильна жінка, судячи з її десятисантиметрових розкішних туфель на підборах.

- Ти щось розумієш? - як би дивно це не звучало, але таке питання мені ставить Соня, а не навпаки. - Бо я щось розгубилася, - стишує голос і розгублено витріщається на ці самі жіночі туфлі. 

- Здається, трохи розумію, - вирішую поділитися здогадками. - Судячи з усього, це дівчина Ігоря. 

- Яка дівчина?! - викрикує дівчина, а я швидко притуляю вказівний палець до губ. Соня миттю розуміє мій знак і стишує голос. - Яка в біса дівчина? У нього немає нікого. 

- Кохана, Соне. Кохана дівчина, - твердо відповідаю.  

- Та ну ні, Ігор розказав би. Давай краще всередину пройдемо.

- Давай, - погоджуюсь і вже роблю крок, як дівчина різко хапає мене за руку і тягне на себе. 

- Ні, просто так ми не підемо. На, - і простягає мені вазу, що стоїть на комоді, а сама бере підставку звідти ж. - Так безпечніше. Ходімо.

- Соне, ти думаєш, грабіжники роззувалися б у коридорі та вмикали світло у квартирі? - сміюсь зі слів дівчини. Виглядає це справді кумедно.

- Довіряй, але перевіряй, - впевнено заявляє і кумедно закидає на плече ту саму підставку. - Ходімо. 

- Ви ще хто такі? - праворуч від нас відчиняються двері, які, судячи з усього, ведуть у ванну кімнату, і звідти виходить ефектна білявка. - Соня?!

- Вікторія? - здивовано питає Соня, роздивившись дівчину з голови до ніг.

Ну так, виглядає вона дійсно ефектно. В одному рушнику, обмотаному навколо грудей третього розміру, і все. Просто спокуса для чоловіків. Мабуть, ця Вікторія зовсім не нас чекала, якщо постала у такому вигляді.