Глава 6

Ігор так нічого і не відповідає. І я мовчу. Просто дивлюсь на нього прямим поглядом і розумію, що не скажу того, що він хоче почути. Ловлю на собі його спустошений погляд і розумію, не почую нічого хорошого і для себе. 

Чесно кажучи, хочеться кричати, що так, кохаю, але все ж таки стримуюсь і не роблю цього. Ігор, мабуть, розуміє, що наша розмова зайшла у глухий кут, тому тільки хмикає і, вставши з-за столу, просто йде, сухо кидаючи слова прощання. Чи шкодую я? Ні. Принаймні поки що. 

Зміна минає швидко, навіть не встигаю помітити, а от ноги болять шалено. Додому їду з Сонею і вже дорогою до її квартири прошу заїхати у супермаркет. Пам’ятаю, що сьогодні обіцяв приїхати Ігор, а в холодильнику порожньо. 

- Ти що, збираєшся на цілу роту готувати? - бурчить Соня, коли сходами підіймаємося вгору. Як на зло, ліфт сьогодні не працює - ремонтні роботи, тому доводиться на п’ятнадцятий поверх тягнути важкі сумки.

- У нас в холодильнику, взагалі-то, порожньо, а має заїхати твій брат. До речі, він не телефонував?

- Телефонував. Якраз тоді, коли ти на касі розраховувалась, - відповідає. - Ой чорт! Ми тільки на дев’ятому поверсі, а я вже сил не маю. 

- Спорт - це життя, - сміюсь. - Рухайся давай, нам ще вечерю готувати. 

- Та не вхопить мого братика! Казав, що приїде за годину, тому час ще є. Та й взагалі, - різко зупиняється і повертається до мене обличчям. Похмуро роздивляється, а тоді випалює: - Як у тебе взагалі є якесь бажання щось готувати? Я тебе що, мало ганяла? Добре, завтра виправлюсь.

На такі слова дівчини я лише усміхаюсь, бо знаю, що не зі зла. Хоча в дечому вона має рацію: я дійсно втомилась, але від задуманого не відмовлюсь. Тим паче, що ми й самі нормально не поїли за тією біганиною на роботі.   

У квартиру заходимо захекані й замучені. Швидко переодягаюсь й одразу прямую готувати вечерю. До приїзду Ігоря уже менше ніж година, тому потрібно поквапитися. Вирішую приготувати салат та запекти рибу, по часі якраз встигаю. Соня йде у душ, тому на кухні пораюся сама. 

- Ну як тут у тебе справи? - дівчина хапає виноградину з тарілки та сідає за стіл. Я якраз ставлю на стіл рибу, аромат якої розноситься кухнею. - М-м-м, який запах. Ти де так готувати навчилася?

- Так ти ще ж не куштувала, - сміюсь. - Сама й навчилася, - відповідаю.

- Думаю, братик зацінить. До речі, щось він запізнюється, - хмуриться. 

Але якраз тієї миті лунає дверний дзвінок, і Соня йде відчиняти. Я ж залишаюся чекати на кухні. 

- Як смачно пахне! Просто як у дитинстві, - Ігор заходить на кухню й втомлено усміхається. - Привіт, Марто. 

- Привіт, - усміхаюся у відповідь. - Мий руки та сідай за стіл, будемо вечеряти. 

Чоловік повертається за кілька хвилин і, сівши навпроти мене, з апетитом наминає рибу та салат. Неозброєним оком видно, що Ігор втомлений, але запитувати щось не наважуюся. 

Після вечері Соня залишає нас удвох, посилаючись на терміновий дзвінок, і просить мене зачекати на неї, щоб прибрати зі столу. Я ж розумію, що нічого важкого тут немає, тому беруся збирати брудний посуд. 

- Я допоможу! - чую позаду голос Ігоря. - Ти не проти?

- Зовсім ні, - усміхаюся. - Ти, до речі, вчора казав, що хочеш про щось поговорити. Про що? 

- Чесно кажучи, хотів запропонувати тобі роботу, у мене якраз вакансія юриста в компанії, - зітхає. - Але бачу, що вже запізнився. Моя люба сестричка випередила мене. 

- Ігорю, я вдячна вам з Сонею за все, - відповідаю і відчуваю, як на очі навертаються сльози. - Ви впустили у своє життя абсолютно незнайому людину, я навіть не знаю, як дякувати. 

- Марто, я… сам шокований, - випалює, а я так і завмираю з тарілками у руках. - Розумієш, я завжди обережно поводжуся з людьми, а тут наче дах зірвало. Ти хороша, мабуть, цим мене і пройняла. 

- Дякую, - перебиваю його. Розумію, до чого веде, тому вирішую закінчити цю розмову, поки не пізно. - Ти теж хороший, Ігорю. У тебе все добре? Бо мені здалося, що ти втомлений, - переводжу тему і питаю те, що зараз дійсно цікавить.

- Не здалося, - хмикає. - Уявляєш, один з моїх працівників застряг в іншому місті з надважливою угодою для моєї компанії. І тепер мені за одну ніч потрібно скласти нову. Уявлення не маю, як це зробити… 

- Так давай я допоможу! - різко випалюю. - Я, звісно, давно не практикувалася, але спробувати можна. 

Помічаю, яким здивованим поглядом мене розглядає Ігор, а тоді легенько усміхається і говорить:

- Знаєш, от сказав би зараз : “Та ні, Марто, я не хочу тебе турбувати”, але не скажу - допомога справді потрібна. Тоді я збігаю за ноутбуком? Він у мене в машині.

- Звісно, - киваю. - А я якраз з посудом впораюсь. 

Чоловік знову усміхається і вже за кілька хвилин кулею вилітає з квартири. Зрозумівши, що нічка буде веселою, ставлю чайник, щоб приготувати собі кави. Спати зараз не можна, хоча й дуже хочеться. Нічого зі мною не станеться! Допомогли мені, отже, я маю допомогти їм.

Ігор повертається буквально через десять хвилин з ноутбуком у руках і ще якимось пакетом. Судячи з логотипу, всередині щось їстівне.