Глава 5

- Соне, я навіть не знаю, що тобі відповісти, - знічуюсь. - Все так швидко відбувається, що я і кліпнути не встигаю.

- Отже, вирішено: від завтрашнього дня ти працюєш у моєму кафе, - плескає у долоні та пропускає повз вуха мої слова. - Спочатку прилаштуємо тебе офіціанткою, а згодом і кудись на вищу посаду. Не вішай ніс подруго, прорвемося. А тепер спати! Негайно!

У першу ніч Соня вирішує, що я не повинна залишатись сама, тому я ночую у кімнаті. Пів ночі не можу зімкнути очей і думаю про усе на світі. В результаті за пів години таких роздумів у мене починає шалено боліти голова, тому вирішую піти на кухню і пошукати аптечку.

Тихенько підводжуся з ліжка і, підсвічуючи ліхтариком на телефоні, вислизаю з кімнати. Аптечка знаходиться доволі швидко. Випивши знеболювальне, вирішую ще трохи посидіти на кухні, однаково спати не можу. 

На частку секунди у моїй голові проскакує думка, що, можливо, телефонувала хоча б мама, дізнатися, як у мене справи, але ні… На телефоні жодного пропущеного дзвінка чи повідомлення. Відчуваю, як у горлі стає клубок, а тілом розтікається розчарування. Хочеться розбити телефон об стіну, але роблю я не це. 

Натомість вмикаю інтернет і вирішую почитати новини. Яким же було моє здивування, коли, тільки-но зайшовши в соцмережі, на перших шпальтах бачу статтю про… власного чоловіка! П’яного чоловіка, який розважається у компанії кількох білявок. Від побаченого всередині розростається злість. Це що ж виходить, поки я отут тиняюся по чужих людях, Ігорю байдуже на все?

Коли перечитую третю за рахунком статтю, відчуваю, що у горлі пересохло. Тремтячими руками набираю воду й одним махом осушую склянку. 

- Ти що тут робиш? - від несподіванки підстрибую на місці, а склянка випадає у мене з рук і розбивається об підлогу. Соня стоїть у мене за спиною і протирає очі, а її фігуру освічують вогні нічного міста крізь вікно. 

- Водички вийшла попити. Вибач, я зараз все приберу, - нахиляюсь, щоб зібрати уламки, але голос дівчини мене зупиняє.

- Перестань, завтра усе приберемо. Поріжешся ще! Ходімо краще спати, а то я прокинулася, тебе немає. Аж сумно стало одній спати, - сміється. - А що це у тебе? - кидає погляд на телефон. 

Чорт! Я ж забула його заблокувати, і тепер на всю кухню висвічується стаття про мого чоловіка. Розумію, що брехати та вигадувати щось немає сенсу, тому розповідаю усе, як є. Соня лише хмикає і нічого не відповідає Натомість ледь тягне мене за руку у спальню, бо: “Година пізня, а ти не спиш”.

Наступного ранку прокидаюся розбитою і з відчуттям, що мене переїхав танк. Щоб хоч трохи збадьоритися, приймаю душ і прямую на кухню випити кави. У голові досі крутиться ця бісова стаття про Ігоря і слова Соні про роботу у її кафе. Тільки от це було вчора, а як буде сьогодні - невідомо. 

- Як спалося? - питаю Соня, сьорбаючи каву, коли я заходжу на кухню.

- Все добре, дякую. А тобі? - цікавлюся. 

- Ой, сон, як у немовляти. Давай снідай швиденько, я приготувала яєчню, і поїдемо.

- Куди? - здивовано питаю і накладаю собі їжу. 

- Як це куди?! У кафе, я ж казала тобі вчора. Марто, такими речами не жартують. 

Я легенько киваю і беруся за їжу. Від задоволення аж очі закочую, а Соня тільки усміхається. Коли з яєчнею майже покінчено, дівчина ставить переді мною чашку кави, а запах ароматного напою проникає у ніздрі. Ех, не було б проблем, які навалилися на мене з вчорашнього дня, життя можна було б назвати казкою.

Через годину я вже була у кафе, одягнена в уніформу й з валізою інструктажу за спиною. Соня бажає мені успіху у перший і робочий день і зникає за дверима кабінету. Я ж сама собі даю настанови, що маю зробити усе, аби дівчина у мені не розчарувалася. 

Але, чесно кажучи, все виявляється набагато складніше, ніж здавалося на перший погляд. Якщо я думала, що клацну пальцями й усе вийде, то дуже помилялася. Для початку потрібно вивчити величезне меню, а тоді навчатися інших навичок і виходити у зал. 

Через кілька годин ноги просто гудуть від постійної біганини. У зал мене поки що не випускають, тому я виношу замовлення з кухні, а вже тоді забирають дівчата. 

- Втомилася? - запитує Аліса - моя нова знайома, коли я вирішую сісти хоч на хвильку. З нею ми знайшли спільну мову одразу, тому, думаю, проблем виникнути не має. 

- Трохи є, - чесно зізнаюся.

- Це лише у перші дні так, з незвички. А далі буде легше, от побачиш. 

- Дякую, - усміхаюсь. - Сподіваюсь, так і буде. 

Аліса йде, а я так і залишаюсь сидіти. Ноги продовжують гудіти, але шкодувати себе не буду в жодному разі. Показувати свою слабкість і недолугість - останнє, що робитиму у цій ситуації. 

Коли вже збираюся далі бігти на кухню, відчуваю як у кишені вібрує телефон. Серце одразу падає кудись у п’ятки, тому що погане передчуття підказує, що телефонує чоловік. І воно мене не підводить… На екрані справді висвічується ім’я Ігоря, і кілька секунд я вагаюся, чи здіймати слухавку. Набравши у легені якнайбільше повітря, проводжу пальцем по екрану й несміливо вимовляю:

- Слухаю… 

Якщо я думала, що ця розмова мине спокійно, то сильно помилялася. Не встигнувши навіть привітатися, чоловік накинувся до мене з претензіями.