Глава 1

Сонячне проміння лагідно зазирає у віконце і дарує своє тепло. Здавалося б, живи, радій і насолоджуйся миттю. Але, на жаль, у житті бувають такі ситуації, які можуть затьмарити навіть найяскравіше сонце.

- Ну, і куди ти підеш? Кому ти потрібна? - мій чоловік Ігор гиркає так, що стіни у домі трясуться, але я не зважаю, а роблю своє. Поспіхом закидаю у валізу речі, навіть не дивлячись, що хапаю. - Ти що, оглухла? - продовжує репетувати.

- Ігорю, я йду від тебе, - сухо кидаю, а у самої кішки на душі шкребуть. - Не хочу мучити ні тебе, ні себе, ми й так настраждалися. І страждаємо досі, тільки ти ніяк не хочеш цього визнавати.

- Марто, ти з глузду з’їхала?! Ми прожили стільки років, а тепер ти йдеш, нічого не пояснюючи?

- За останні роки ми стали чужими одне для одного. Ну немає того тепла, яке було колись, воно нас не зігріває. Ти згадай, коли ми востаннє нормально говорили. Я втомилася, Ігорю, - зітхаю. - І мені потрібен час…

- Скільки? - тихо і якось приречено питає. - День, тиждень, рік?

- Я не знаю, але хочу, щоб ти мене відпустив.

Я закриваю валізу і прямую до виходу широким кроком. Ні, він не наздоганяє - просто дивиться мені вслід. Гримаю вхідними дверима і спускаюся на перший поверх. Вагаюся. Робити цей крок? Якщо зараз повернусь, можливо, чоловік охолоне, ми сядемо, поговоримо і забудемо. Але ні, здається, наші стосунки вже не врятує ніщо. 

Виходжу на вулицю і вдихаю тепле весняне повітря. Запах свободи. Такої довгоочікуваної свободи. Чи правильно я роблю? Не знаю… 

Ігор Прохоров - кохання всього мого життя. Кароокий брюнет, який заполонив моє серце. Ми одружилися сім років тому. Обом по двадцять, молоді й зелені, як кажуть, вітер у голові. Здавалося, що це кохання на все життя. Так, спочатку так і було, але через чотири роки шлюб дав тріщину. Минуло не так багато часу, а ми уже сварилися як кіт з собакою. Клята ревність не давала мені спокійно спати та вільно дихати. Я ревнувала Ігоря до кожнісінького стовпа, хоча він приводу не давав. А потім… Потім і він став ревнувати мене до кожного чоловіка, чи то сусід, чи друг, чи знайомий - неважливо. Сам факт мого спілкування з чужими чоловіками приводив його до сказу. 

З часом я зрозуміла свою помилку і припинила його пиляти, а от Ігор - ні. Навпаки, його злість на мене чомусь з кожним днем зростала. Звісно, ми намагалися якось розгладити тріщини власних стосунків, але не виходило абсолютно нічого, усі спроби зазнавали краху. В кінцевому результаті ми охололи одне до одного і жили, наче сусіди. 

Перший час я багато плакала і картала себе, адже через власну дурість ми зайшли у глухий кут, вибратися з якого виявилося доволі важко. А згодом дала годі. Припинила думати про це і майже відпустила ситуацію. З кожним прожитим роком вогник надії, що ситуація зміниться на краще, згасав, а всередині зі ще більшою силою розросталася спустошеність. 

І от зараз, набравшись сміливості, я пішла. Твердо вирішила не мучити нас двох, адже ці стосунки з кожним днем котились у чорну прірву.

Так, я пішла від того, кого, як колись здавалося, кохала понад життя. І він відпустив… Хоча кричав так несамовито, що я навіть здивувалася, що на таке здатен. Вперше бачила свого майже колишнього чоловіка таким. Невже те, що я йду від нього, так вплинуло? Якоїсь миті мені здалося, що в його очах промайнув біль, але це відчуття швидко розвіялося, мов туман. 

Ігор дуже хороший. Ми знайомі ще зі школи, він часто дарував мені шоколадки та квіти, а на випускному вечорі запропонував зустрічатися. Ми навіть в один виш вступили, аби великі міста нас не розлучили. Батьки, звісно, були шоковані, але проти не були. Так би мовити, дали нам своє “добро”. 

Ми обоє навчались на юридичному факультеті. Після закінчення Ігор відкрив свою маленьку справу, а я йому допомагала. Тепер він власник багатомільйонної корпорації, а я… Я ніхто… Після того, як ми стали на ноги, чоловік заявив, що мені краще займатися домом, а забезпечувати сім’ю буде він. 

Так, я багато плакала, але так, щоб не бачив ніхто. Мовчки погодилась і ось результат - сама, з кількома тисячами гривень у гаманці й без даху над головою. Що робити? Куди далі йти? Здається, настав час розв’язувати свої проблеми самостійно.

Я стою посеред подвір’я тепер уже колишнього дому і не знаю, куди податися. Спершу на думку спала ідея зателефонувати матері, але одразу її відкидаю. Моя мама - жінка специфічна. Любов до грошей зятя зробила своє, на жаль. 

Так, Ігор “закидав” її грошима, хоча любов’ю до тещі не палав, навпаки, терпіти не міг. Його подачки моїй матері вважались відкупними - він не хотів бачити її у своєму домі, а вона і не наполягала, краще піде купить собі чергове лахміття від відомого бренду. 

І мене це влаштовувало, я була більш ніж задоволеною. Чесно кажучи, і сама не могла терпіти власної матері. Після смерті батька кілька років тому вона наче сказилася і вічно плакала у слухавку, яка нещасна і як життя її образило. Спочатку я як могла її підтримувала, адже вона втратила чоловіка, хоча я і сама втратила батька. Але мої слова підтримки тільки ще більше розпалювали її нарікання, і в результаті я просто мовчки слухала чергове ниття, а потім й взагалі перестала брати слухавку. Ми розмовляли тільки тоді, коли я телефонувала сама.

Від усвідомлення абсурдності ситуації з власною матір’ю на очі навертаються сльози. Чи могла б я колись подумати, що вийде так? Та ніколи в житті!