Все чудово

- Ходімо додому, надворі холодно.

- А якщо ми підемо додому, то надворі стане тепліше?

Писав писака не розбере й собака.

А чого я маю розбирати. От клава. Там пахне піцою, паличками від суші, кексом і кавою. От який у мене нюх. Кава все перебиває. А я чую  навіть те, що піца була пепероні. А перець теж нюх відбиває. Хехе! 

Ну й тут я майже вдома. Знову мій бідося клаву залив кавою, довелося викинути. А може перед Різдвом все старе викинув. А може його королева сказала, що клава застаріла і треба іншу.

Нову і моднішу.

Та ні. Він би тоді сам тут валявся. Викинула б як тогорічного, зі старої колекції.

Бо він старий, як всесвіт. Йому років тридцять, мабуть. Він може й старше отого супермаркету,  від якого мусорка.

Боги вічні! Як можна стільки жити й ще чомусь радіти. Особливо коли настає Різдво. Ще один рік минув - що в цьому веселого? Як вони можуть радіти Новому рокові - не розумію. 

От тобі десять, двадцять, тридцять чи ще більше років.

Ти все бачив, все знаєш,  а жити треба  ще дуже довго. Може й вічно, хто знає. 

Сусід казав - тут ховали одного безсмертно, давно, коли цей розповідач казок ще кошеням був. Так тому буцімто було років дев’яносто.   

І він би ще жив, тільки підковзнувся на льоду, забився сильно, довго хворів і потім помер. Бреше сусід чи ні, не знаю. Тим котам вірити, самі знаєте.

А так за що купив, за те й продаю.

Нам до того діла нема, вічні ці загадкові люди чи ні.

Ми ними опікуємося, коли нас посилають до наших людей. На час, коли їм найбільше потрібна опіка й турбота. Коли у них щось не клеїться.

А потім,  коли все налагодили, ми йдемо за веселку й чекаємо.

І нам треба жити, хочемо ми цього чи ні. Поки не зробимо те, для чого призначені.

Але я в десять разів молодший за мого бідосю, а вже жити не хочу,  бо то складно дуже,  як виявляється.

А він нічого, молодець він у мене. Ніякого відчаю, ніякої втоми від життя. Навпаки - легковажний, як щеня.Ну може він і щеня за їх мірками. Тільки я бачу, що інші в його віці уже в парі, у багатьох і діти уже є.

А я як раз для цього посланий. Щоб він відшукав собі пару. Він чимось цінний. Або його діти. Нам про це не кажуть. 

То велика таємниця. Але йому потрібно знайти пару й мати дітей.

А він, поки мене не було, зовсім про це не думав.

Але тепер порозумнішав трохи.

Ми не вічні. І не можемо собі дозволити людського  пофігізму, аморальності й глупоти.

Бо виправити не встигнемо, якщо будемо косячити. Тому все робимо правильно з першого разу.

Й ми у свій час предстанемо перед предвічним.  

Ну ви ж знаєте - треба встигнути добігти до кінця веселки, а то ні перед ким не предстанеш, зникнеш разом з нею назавжди й безслідно. То люди думають, що веселка  нас прийме всіх і всяких.

Нехай думають, щоб не тривожились. 

Не знаєте про веселку! Серйозно? Ну тоді слухайте.

 Багато хто з людей думає, що та веселка  існує вічно. По ній можна бігати, стрибати й веселитися з іншими, хто по ній біжить. 

Ступив на неї - і все погане скінчилося.

Ну так от - це не так. Хоч людям про це казати не треба. Вони засмутяться. А їм і так вистачає смутку в їх довгому житті.

Райдуга для кожного буває тільки раз. І бігти треба так швидко, як зможеш.

Бігти по ній легко, якщо не обтяжений провинами. А як обтяжений - ну біжи так швидко, як можеш,  охоронець мамчин. Немає провин тільки у тих, кого забрали на Райдугу одразу після народження, ще сліпими й мокрими.

Інші смертні всі чимось та завинили. Так що біжи, як можеш швидко. І все.

А як добіжиш, то тебе ще спитають, як ти дбав про свою людину.

І якщо погано, то краще  не спіши бігти. Буде тобі така кара, не зрадієш. Може й краще зникнути навічно, ніж потім подивитися в очі тому, кого зрадив.

І він теж подивиться. І піде далі без тебе.

Отак нас карають. Він піде, а ти іди грайся далі на веселці. Дуже весело, ага.

От я тепер і не знаю, що мені буде.

Може й не треба мені буде бігти до кінця тої веселки. 

Я кинув свою людину. Свого бідосю. Кинув безпомічного і розгубленого.

 Але для його ж щастя.

Кидати не можна того, кого тобі послали для охорони. Тільки він мене сам не міг би кинути. 

А йому дуже треба.

Він зустрів свою любов. 

Ні, не так ВІН ЗУСТРІВ СВОЮ ЛЮБОВ! 

Мухер де ла віда він свою зустрів, як у піснях співають, не шопопало.

Ну й от.

Вона прийшла до нас додому перед самим Різдвом. Він запросив, вона згодилася.

Я звісно делікатно сховався, але ж не можу не слухати.

Щастя завітало нарешті до мого бідосі. Тридцять років, скільки можна без пари, га, я вас питаю? 

І тепер я чую все, крила виростають від щастя,  так вона його любить.

Каже вона йому людським голосом, що віддала йому своє серце навіки. - жити без нього не може.  Все в ній тремтить, тече і здригається, коли тільки подумає про нього, а як побачить і відчує його запах, то дах  зриває. 

І він каже, що такий щасливий це чути, ніби на світ народився.

Он як він зрадів!

-У мене теж так. - каже. - Давай тоді жити разом.

А вона така

-Та давай.

І понеслося. Я навіть під крісло сховався, щоб їх не сполохати. Радію, а сам дихнути боюся.

Ну тобто все було у них чудово,  я ж по запаху таке завжди знаю. Запахи переплуталися, і щастям пахне від нього. 

Канхвети-букети. З батьками її познайомив. Вона його зі своїми. Мені все розказав. 

Він завжди мені все розказує і ще питає про всяке, наче я можу відповісти.

Та я можу. Тільки ж він не розуміє. 

Люди не дуже здібні в мовах. Ну кожному своє.

Кому все розуміти, а кому жити довго, може й вічно. 

Головне нарешті пару знайшов. Для більшості з них то справжня проблема. Вони ж і запахів не чують, і мови тіла не розуміють, брехню від правди не відрізняють, любити бояться і вірити не вміють.