РОЗДІЛ VІІ

Десь недалеко загомоніли птахи. Спершу один, потім інший — і ось уже цілий хор наповнив тишу в королівстві. Сонячне проміння вперто освітлювало верхівки масивних лісів і невеличких лісочків. І де-не-де світло вже починало добиратися і до сплячого Томаса.

Тонкий золотавий промінь, мов юний слуга, ковзнув по гілках старого дуба й ліг просто на обличчя хлопця. Спершу він лагідно торкнувся його обличчя. Потім світло в очі змусило його ледь помітно здригнутись.

Томас тихо зітхнув і, забувши про поранення, хотів перевернутися на бік, намагаючись сховатися від світла. Але різкий біль повністю пробудив його від залишків сну.

Хлопець насупився, зморщив ніс, буркнув щось нерозбірливе й, нарешті, повільно став оглядати галявину, наче намагався когось знайти.

— Фух… — тихо видихнув він, коли його очі помітили сплячу дівчину за кілька кроків від нього.

Томас не розумів, але чомусь був дуже радий, що дівчина-маг залишилась поряд із ним. При дворі всі тільки й робили, що намагались угодити Його Величності. Говорили гарні слова, хвалили, давали найкращу їжу… Це приємно, але забрати в нього трон — і його друзі покинули б його помирати, навіть не шкодуючи про це. А ця дівчина — щось інше, щось нове, щось не через його статус, а просто через нього.

Томас ледь посміхнувся, згадавши маму, яка постійно піклувалась про свого сина. І навіть коли він став уже дорослим, вона все одно хвилювалась, ніби він ще досі той самий її маленький хлопчик.

Згадуючи маму добрим словом, він також випадково згадав, як в дитинстві ледь не загинув від стріли. Але одна дівчинка збила його з ніг, і стріла вартового пролетіла повз десятирічного хлопчика.

«А я навіть не знаю її імені», — подумав Томас, згадуючи ту швидку дівчинку, яка одразу втекла, не чекаючи на подяку.

— Ти… прокинувся? — перебивши його думки, підійшла Елін.

— Так, — посміхнувся Томас, кивнувши головою.

— Може, тобі води?

— Будь ласка.

Елін допомогла хлопцю трохи підвестися, а потім обережно піднесла наповнений бутиль до його губ.

Томаса здивувало, що порожній бутиль став повністю повним, бо найближча водойма була за кілька кілометрів.

— Теж магія? — запитав він, закінчивши пити.

— Що… магія? — трохи ніяково відповіла дівчина.

— Вода… Я вчора випив усю.

Дівчина не відповіла. Вона мовчки підвелася, постояла кілька секунд спиною до хлопця, а потім нахилилась до багаття. Елін повільно поправила гілки в нещодавно розпаленому вогнищі і, не дивлячись на Томаса, тихо відповіла:

— Магія не може щось створити… Тим паче воду.

— То ти… — Томас навмисно не договорив, залишаючи це для дівчини.

— Я звикла прокидатись із першим промінням, — кинула дівчина і знову обернулась до хлопця. — Тут недалеко озерце. Там дуже приємно гуляти.

Томас спочатку тримався холодно. Та він бачив. Бачив, як вона не йде, навіть коли він грубий. Як дбає… спокійно, без очікування чогось натомість.

Раніше він думав, де його війська, чому вони його не шукають, а зараз… зараз йому було потрібно, щоб вони не знайшли його, поки поруч Елін. Томас не хотів, щоб ця дівчина постраждала. Як не крути, він добре розумів, що вона врятувала йому життя. Але все ще було одне «але». Вона — маг, а магам у його королівстві, як і в інших, бажали лише одного — спалення на вогнищі.