РОЗДІЛ VІ

Великий дубовий ліс знову став тихим, занурившись у тьмяне світло Місяця. Навколо юного короля не було ані слова, ані звуку. Лише десь угорі чулося, як вітер колихає верхівки дерев.

Томас досі не спав. Магія все ще лікувала його тіло, і, відчуваючи біль у животі, він спробував влаштуватися зручніше. Але різкий спалах болю змусив його зупинитись. Хлопець стиснув зуби, притискаючи руки до місця колишнього поранення.

— Чорт… — видихнув він.

Минуло трохи часу, і його накрила жага. Вона прийшла так само раптово, як і найманці на його землі — сильна, майже нестерпна. І з кожною миттю вона лише посилювалась.

Томас озирнувся. У темряві було важко розгледіти хоч щось. Та й багаття, яке розпалила та дівчина-маг, давно згасло, залишивши по собі лише легкий запах диму.

— Гаразд… — промимрив він, знову намагаючись підвестися.

Як і раніше, тіло не слухалося і боліло. Та Томас не здавався: ще одна спроба, і ще. Але кожен рух відгукувався болем, що ніби розривав його зсередини. Хлопець замружився, остаточно втрачаючи сили.

— Та встань… — прошепотів він крізь зуби. Але марно.

Юнак важко опустився на спину, дихаючи на всі груди. І раптом його погляд зачепив худорляву постать біля тонкого молодого дуба. Він одразу впізнав ці обриси. Жодного сумніву не було.

Томас повернув голову в той бік, кілька секунд дивлячись, ніби перемагаючи самого себе.

— Елін… — прошепотів він, намагаючись покликати. — Елін…

Це й справді була вона — дівчина-маг. Вона, як би не хотіла, не пішла. Не змогла залишити цього бідолашного хлопця. Навіть його грубість можна було стерпіти, але не його страждання.

Елін почула ледь чутний голос і здригнулася, підвівши голову. Вона не була певна, чи це їй не здалося, але серце вже підказувало: він кличе її.

Томас ковтнув слину. Нові слова, через певну гордість, давалися важко, наче кожне з них потрібно було виривати з себе.

— Допоможи… будь ласка.

Цього разу дівчина не вагалася. Вона швидко підвелася і, стримуючи страх, підійшла до нього.

— Води… — прошепотів юнак, простягаючи руку. — Будь ласка…

— Зараз, — вона швидко кивнула й дістала зі своєї невеликої шкіряної сумки бутель із річковою водою.

Елін обережно нахилилася до нього, допомагаючи напитися.

— Вистачить?

Томас ледь кивнув.

Дівчина забрала майже порожній бутель, уважно дивлячись на його змучене обличчя — таке, ніби він пережив щось значно гірше за звичайний біль.

— Я… — почав Томас і замовк.

Слова застрягли в горлі. Він ніколи цього не робив. Ніколи. Він же король — а королі не вибачаються. Перед ними вибачаються.

Його пальці стиснулися.

— Вибач, — ледве чутно сказав він.

— Що? — Елін почула, але не повірила власним вухам.

— Вибач. Я перегнув.

Цього разу голос був трохи гучніший, але все ще тихий і нерівний.

Елін здивовано затаїлась. Потім подивилася на нього. В її очах блиснули сльози — але вже ні, що були через страх, а інші від — щирого здивування.

— Все гаразд, — тихо відповіла вона й повернулася, вже збираючись піти.

— Не йди, — пролунав тихий голос.

Це вже був не голос короля чи воїна. Це був голос виснаженого хлопця.

— Будь ласка, залишся.

Дівчина обернулася. Вона зустріла його погляд — і не побачила там ані злості, ані гордості. Лише втому… і щось схоже на жаль.

— Я буду поруч, — тихо сказала Елін й відійшла до сусіднього дерева.

Дівчина добре пам’ятала його слова. «Ти зло!» — знову й знову лунало в її голові, змушуючи серце стискатися. Вона розуміла: поки Томас слабкий і потребує її допомоги — вона житиме. Але щойно він відновить сили… усе може закінчитися.

Та навіть знаючи це, вона не могла його залишити. І якщо її доля — загинути від руки того, кого вона врятувала, вона прийме її з гідністю. Принаймні знаючи, що врятувала чиєсь життя.