РОЗДІЛ IV

Томас, навчившись дипломатії за минулі роки, міг використовувати свої вміння навіть зараз — у звичайній розмові. Він уважно спостерігав за Елін: як вона ніби не завмерла із кам’яним виразом обличчя, ніби не ковтнула слину, і як у неї ніби не почервоніли очі.

Елін намагалась відреагувати так, ніби не розуміє його питання, ніби він не правий. Але якщо бути чесним, вона не чекала цього питання так рано… і так прямо. Нічого, окрім як відвести очі, дівчина не вигадала.

— Я… — почала вона, але затнулася. — Я просто… вмію трохи допомагати…

Хлопець ледь посміхнувся, пильно дивлячись на неї.

— «Трохи допомагати»? — повільно повторив він і, додаючи у голос жорсткість, додав: — Після такої рани?!

Елін різко здригнулася. Вона стиснула пальці й винувато опустила погляд.

— Я знайшла тебе… і просто зробила все, що могла… — її голос починав зриватись, і врешті дівчина не стримала сліз.

— Ні! — різко перебив він.

Він сіпнувся — і одразу ж скривився, схопившись за живіт. Біль нагадав про себе, але цього разу він уперто його ігнорував.

— Ти знала, що мені не можна рухатися. Ти знала про моє поранення… — Томас раптом замовк, ковтаючи слину. Потім уважно подивився на дівчину, що витирала сльози, і тихіше додав: — Ти маг.

Елін повільно підняла свій заплаканий погляд. У її очах з’явився ще більший, майже найбільший страх за все її життя. Вона зрозуміла: приховувати більше немає сенсу. Але зізнатися було не легше.

Томас відвернувся, стиснувши зуби.

— Йди… Просто йди! — різко кинув він. — Геть!

Елін не відповіла. Лише трохи від здригнулася від його крику.

— Що?.. — тихо прошепотіла вона. — Ти ще слабкий… Магія не діє так швидко.

— Я не хочу, щоб ти була поруч, — слова далися йому важче, ніж він очікував. Але він не відступив.

Дівчина знову опустила очі. Кілька секунд мовчала. А потім тихо сказала:

— Я піду.

Він уже хотів відвернутися, однак вона додала:

— Але не зараз.

Він стиснув руку у кулак й напружено відсахнувся, ніби перед ним справді стояла небезпечна істота.

— Бо ти ще слабкий. Тобі важко навіть рухатися. Якщо я піду зараз — тобі стане гірше.

Томас хотів щось відповісти, але вона перебила:

— Завтра зранку ти мене не побачиш. Обіцяю.

Томас хотів щось сказати, але так нічого і не сказав. Лише відвернувся. Відігнати її було важливо… але навіть думка провести ніч поруч із магом дратувала й насторожувала.

— Я тебе страчу, — зрештою вирвалося з нього. — Обіцяю!

У його тоні було не скільки впевненості, як звичайної злості.

Елін почула це й ледь стримала сльози. Вона була ще зовсім юна — і не хотіла помирати. Їй було дуже страшно. Цей хлопець лякав її навіть будучи не в силі підвестись. Для неї він навіть поранений був, наче небезпечний хижак.

— Як скажеш, — стримано відповіла дівчина, ховаючи справжні емоції. — Але потім.

Елін підвелася і трохи відійшла.

— У тебе мокрі ноги. Треба просушити взуття.

Один рух її руки — і на галявині спалахнуло багаття.

Хлопець різко сіпнувся, злякано глянувши на вогонь, що з’явився за мить.

— Ей! Що ти робиш? — він перевів погляд на дівчину, коли та почала знімати з нього черевики. — Залиш мене і моє взуття в спокої.

— Ні, — тихо, навіть трохи грайливо відповіла Елін, ледве дотягуючи важкі черевики до вогню. — Так буде краще. Побачиш.

Хлопець більше нічого не сказав, але ця сміливість його здивувала. Він звик, що при дворі кожен намагався йому догодити… а тут — щось інше. Щось зухвале, і дивно самовпевнене. Таке, чого юнак раніше ніколи не бачив.