РОЗДІЛ III

Ніч і до цього була темною, а зараз ще і місяць заховався за хмари. Зараз було майже тихо. Нічого не шаруділо, не співало, лише тріск багаття порушував це «майже». Також вітер іноді знімався, складаючи вогню компанію.

Елін не спала. Вона сиділа поруч, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася на хлопця. Полум’я освітлювало його обличчя м’яким, теплим світлом. Тепер він виглядав більш-менш спокійно — наче й не був зовсім недавно на межі життя і смерті.

Іноді він ледь помітно здригався уві сні. Тоді вона трохи подавалася вперед, боячись, що йому знову стане гірше. Але все так і залишалося тихим і спокійним.

Під ранок Томас поворухнувся. Потім повільно розплющив очі. Кілька разів кліпнув, намагаючись сфокусувати погляд, і розгублено оглянувся.

Він насупив брови, дихаючи не глибоко, поверхнево. Його пальці інстинктивно стиснулися на місці, де мав би бути поріз, і хлопець різко вдихнув, ніби виринув із глибини.

Першим від дотику Томас відчув біль. Це був не той біль, із яким він падав, а скоріше просто щось тягнуло і нило. Хоч відчуття було не те, що розриває зсередини, але достатньо неприємно, щоб змусити його тримати руку на животі.

— А… — ледве чутно вирвалося в нього.

Хлопець різко смикнувся, намагаючись підвестися — і одразу ж пошкодував. Біль посилився, розлився тілом, і він стиснув зуби, стримуючи стогін.

— Не рухайся! — швидко сказала Елін, нахиляючись до нього.

Томас здивовано підняв очі. Його погляд зупинився на незнайомій дівчині. Він явно не розумів, де знаходиться і хто перед ним. Єдине, що він знав напевно — його смертельно поранили. Але зараз, тримаючи руки на животі, він відчував лише розірваний одяг.

— Тихо… все добре… — Елін обережно торкнулася його плеча. — Ти в безпеці.

Юнак не одразу зміг заговорити. Мабуть, уперше в житті він просто не знав, що сказати. Він дивився на неї так, ніби намагався зрозуміти — це реальність чи сон.

— Я… — його голос був хрипким. — Що… сталось?

Томас знову стиснув руку на животі, морщачись від болю. В очах промайнуло щось дикe, майже тваринне.

— Мене… поранили… — він ніби запитував, але водночас стверджував єдине, що пам’ятав.

Елін кивнула, відчуваючи, як у грудях починає з’являтися тривога.

— Так… Ти був поранений.

Він важко проковтнув.

— Як я вижив? — тихо запитав Томас. — І де… моє поранення?

У цих словах звучала не просто цікавість — розгубленість людини, яка не може скласти картину реальності.

Елін на мить завмерла. Вона не звикла брехати. Але зараз інакше було не можна.

— Не знаю, — відповіла дівчина, занадто швидко кліпаючи. — Я знайшла тебе вже таким.

Він знову подивився на неї. Тепер уважніше, намагаючись прочитати її емоції.

— Ти… хто?

Вогонь тихо тріснув між ними.

— Мене звуть Елін, — сказала дівчина після паузи. — Я просто допомогла тобі… не замерзнути. І все.

Хлопець насупився. Було видно — він не повірив.

— Просто… допомогла не замерзнути? — він слабо посміхнувся, одразу скривившись від болю.

Вона лише ледь кивнула.

Томас відвів погляд на вогонь. Довго мовчав, прислухався до свого дихання. Відчував, як щось поколює у його животі. Він не дивився на неї, але все ж тихо запитав:

— Ти… чаклунка, вірно?