РОЗДІЛ II

Нічний ліс був не гарним місце для ходіння, але Елін не мала іншого виходу. Дівчина, не поспішаючи, йшла витоптаною доріжкою, оглядаючись навколо. Вітер ледве ворушив гілки, і лише десь далеко чувся стукіт дятла.

За останні роки ліс став для неї другим домом. І з таким талантом це було не дивно. Її вчили іншого: ховатися, не втручатися, не показувати свою силу без нагальної потреби. Адже магія — надто сильний дар, якого бояться всі, кому не дано ним володіти.

Постійні страти таких, як вона, навчили: помилка може коштувати життя. Тому якщо хочеш жити — мовчи.  І все ж інколи вона наважувалася виходити з густого лісу і гуляти сусідніми селами.

Елін ішла, прислухаючись до звуків природи, і ледь помітно підсвічувала собі дорогу своїм даром, коли раптом почула звук. Щось схоже на слабкий і уривчастий крик. Наче неподалік хтось щось невгомонно кричав.

Вона зупинилася. Спершу здалося, що це лише її уява, але звук знову повторився. Дівчина повернула голову вбік і рушила на нього. З кожним кроком серце билося швидше. Вона вже здогадувалася, що побачить, і все одно не була готова.

Під дубом лежав юнак. Зовсім молодий. Він виглядав майже мертвим, але було очевидно — ще живий, бо щось говорив. То тихіше, то голосніше, затихав.

Елін помітила, що руки незнайомця були на животі, міцно стискаючи його.

— Боляче… — перше, що почулося дівчині, і перше, що взагалі можна було розібрати.

Вид хлопця був дуже жалюгідним. Бліде обличчя, пересохлі губи, які майже не рухались. А якщо й рухались, то лише для нових криків. Елін зрозуміла, що він помирає, і задерев'яніла на місці, притискаючи руки до своїх грудей.

— Що… сталося…? — майже несвідомо прошепотіла вона.

Хлопець сіпнувся, намагаючись підвестися, і тут уже знову, не стримуючись, крикнув:

— Мені боляче! Дуже… дуже боляче…

Дівчина опустилася поруч із ним навколішки.

— Тихіше… я тут… — м’яко сказала вона, хоча не була певна, чи він її чує.

— Будь ласка… зупиніть… боляче… — було добре зрозуміло, що він не контролює себе. Паніка накривала хлопця ще сильніше за страшенний біль. — Мені страшно...

Елін різким рухом нахилилась до змученого хлопця, не в змозі дивитися на його страждання.

— Гей, гей… я тут… я тут…

Юнак підвів очі і, явно перебуваючи в агонії, побачив перед собою образ із дитинства.

— Мама… мам… — він ніби губився, не розумів, де він і що відбувається. — Допоможи…

У Елін у цей момент із очей потік струмочок сліз. Вона не очікувала, що це буде так. Неможливо було описати словами весь її жаль до цього хлопця.

«Він же ще дитина! Дитина! Навіщо… навіщо йому помирати за цього… цього короля?!» — думала дівчина, однією рукою витираючи сльози, а другою тримаючи хлопця за руку.

— Дивись на мене… будь ласка… ти не один… — Елін намагалась утримати увагу пораненого на собі, аби він тільки не заснув. — Потерпи, будь ласка, зараз допоможу.

На мить Дівчина заплющила очі. Її вчили не робити цього. Не втручатися, не ризикувати. Але коли знову подивилася на тяжко пораненого хлопця, то від сумнівів залишилася лиш назва.

Її руки почали труситись, але вона змусила себе не нервувати і діяти. Спочатку Елін обережно торкнулася його рук, відвела їх від рани, щоб зрозуміти, що можна зробити. Від болю він слабо смикнувся, але до тями не прийшов.

Елін глибоко вдихнула і почала, як навчали. Вона поклала долоні прямо на поріз, не  бочячись зробити ще більш боляче. Навколо пальців з’явилося сильно помітне світло-жовте світло, яке слабо нагадувало блискавки.

Елін повільно водила руками по місцю розрізу шкіри. Спершу вона зупинила внутрішню кровотечу, потім з’єднала розірване і, нарешті, очистила рану від бруду й пилу

Це вимагало великих сил. Значно більше, ніж здавалося спочатку. Така сила була дана не кожному магу — як і сама магія не кожній людині.

Її дихання починало збиватись, а на лобі на всю виступив піт, але вона не зупинялася.

— Ще трохи… — прошепотіла вона.

Світло на мить спалахнуло яскравіше — і почало згасати. Елін, не поспішаючи, відсмикнула руки і взяла їх в замок.

Вона із надією вдивлялась у його обличчя. Так було близько цілої хвилини, і дівчина втратила надію. Із її очей пішли сльози, адже хлопець був ще таким молодим.

Однак дихання повернулось у тіло юнака, і його груди знову стали підійматись і опускатись.

— Тихіше… — ледве чутно пробурмотіла Елін, коли хлопець спробував щось сказати, але не зміг — знепритомнів.

На галявині стало тихо. Ніхто більше не стогнав. Елін полегшено видихнула і, не втримавшись, сіла поруч на землю.

— Вийшло… — тихо сказала вона і подивилась на зірки.

Зоряне небо нагадало дівчині про минуле, і на неї напав природний, глибокий страх.

«Якщо він вижив — то зрозуміє, що це магія, — нервово подумала Елін, дивлячись на спокійне обличчя незнайомця. — А якщо й ні — то рано чи пізно зрозуміє…».