ПРОЛОГ

У королівстві було дивно тихо. Таким люди  його не знали вже давно. Не було ні дзвону церков, ні радісних голосів — лише шепіт придворних і нервові кроки лікарів у королівських покоях цитаделі.

Великий король помирав. Хвороба забрала в нього силу швидше, ніж будь-який ворог за роки воєн і правління. Ще зовсім недавно він вів армії й стояв у перших рядах, а тепер лежав нерухомо, ледве дихаючи, в оточенні свічок і скорботних облич.

Біля його ложа стояв русявий юнак — Томас. Йому було лише вісімнадцять. Він ще не встиг стати тим, ким хотів бачити його батько. Попри страх, нерозуміння і нерішучість, його вже називали королем. Та хлопця це злило, адже його батько ще живий. Та не довго.

Кістлява забрала старого короля як тільки догоріла остання свічка. Разом із ним пішла ціла епоха — епоха панування королівства Нуарон над великим регіоном.

Наступного дня Томаса коронували. Хоча тронна зала і була набита людьми, але він почувався самотнім. Тяжкий вінець ліг на голову, наче нагадування: відтепер він не просто юнак — він правитель, і від нього залежить доля всього королівства.

Та не лише його піддані помітили зміну. У сусідній державі, далеко за кордонами Нуарона, правила злопам’ятна королева, ім’я якої викликало тривогу в недосвідченого правителя.

Дізнавшись про смерть великого короля, вона не побачила в цьому нічого трагічного — навпаки, лише можливість. Можливість помститися Томасу і його народу за загибель свого сина в далекому минулому, на одному з кривавих полів битв.

Вона не стала оголошувати війну відкрито. Натомість почала збирати найманців — людей, для яких не існувало честі, лише золото… багато золота.

Звістка про перетин східних кордонів швидко дійшла до молодого короля. Її приніс розвідник, вкритий дорожнім пилом і виснаженням.

Для щойно проголошеного правителя це було надто болюче. Хоч він і був упевнений, що військо його батька здатне здолати будь-яких найманців, страх не зникав. Страх за життя людей, які жили на шляху ворога до столиці.

Досвідчені воєначальники пропонували готувати місто до облоги, але Томас думав інакше.

— Ми не чекатимемо, доки ворог прийде до наших воріт, — впевнено сказав він своїм командирам. — Ми зустрінемо їх там, де вони не чекатимуть.

Він розумів: місто витримає будь-яку облогу, але саме несподіваність може допомогти виграти битву з меншими втратами.

Так і вирішили. Армія поспіхом готувалася до походу. Підготовка зброї, провіанту й людей тривала всю ніч. І нарешті, на світанку, багатотисячне військо рушило на східні держави.

Попереду тяглися дороги, поля і темна смуга великого лісу, біля якого мала вирішитися доля двох королівств.

Як тільки лорди не намагалися відмовити молодого короля, він усе ж узяв командування на себе. Навіть рідний дядько не зміг стримати його гарячу, юнацьку кров.

Наступного ранку, коли з неба зникали останні зорі, в незапланованому місці армія короля Томаса зустрілася з найманцями королеви.

Не гаючи часу і не чекаючи сходу сонця, молодий король повів своїх людей у бій. І під його крик: «За Нуарон!» почалася важка битва.