7.

Лада кермувала впевнено, чітко і з особливим смаком — так само, як і жила. Рудоволоса дівчинка сиділа на передньому пасажирському сидінні, чемно пристебнута, як завжди вимагала того молода Наумова.

Вона ніколи в житті не курила, щиро вважаючи це занадто недостойним заняттям для леді. Справжній жінці не личило псувати свій витончений образ сигаретою в руці — борони боже, в губах. Саме цього вона навчала і Алісу.

Проте мала іншу, менш згубну звичку, яку навряд чи схвалив би будь-який поважаючий себе стоматолог. Її головною слабкістю, окрім брендового взуття, сумочок та свіжого манікюру, були м’ятні жуйки. От і зараз вона рішуче жувала чергову білосніжну подушечку, впевнено тримаючи кермо. Надувати бульбашки з гумки вважала відвертим моветоном — тож суворо блиснувши очима, змусила Алісу швидко проковтнути свою.

— Лисичко, я тобі дещо скажу, а ти, будь ласка, приклади максимум зусиль, аби второпати почуте. Добре?

Руда голівка слухняно кивнула, передчуваючи веселу поїздку до торгового центру.

— Послухай мене уважно, Лиско-Аліско. Є речі, на які ти ніколи у житті не матимеш впливу. Розумію, тобі, як підлітку з загостреним відчуттям справедливості, дуже важко це усвідомити. Але ти мусиш просто прийняти. Те, що твій батько обрав іншу сім’ю, — одна з таких речей. Ти не можеш цього змінити, тому лишається сприйняти це як усталений факт. І пішов він не від тебе особисто, а від твоєї матері. Ти тут ні до чого. Менше слухай Романа, добре?

Слова Лади про рідного, хай і такого чужого, батька вдарили по свідомості дівчини, мов молот по ковадлу. У грудях почала скипати приглушена злість — та, що не встигла виплеснутися на Мельника у черговій бійці. Вона шукала інший, більш органічний вихід.

— А може, ти, Ладо, народиш власних дітей, нарешті, і читатимеш моралі їм? Як думаєш?

Їдке, невчасне і недоречне зауваження зірвалося з вуст Аліси раніше, ніж вона встигла це усвідомити. У цю мить вона була так схожа на свою матір — та теж намагалася вжалити, коли не хотіла чути щось неприємне або коли закінчувалися всі аргументи. Це не мудре рішення. За таке можуть і образитися.

Проте Лада ніколи не ображалася. Вона завжди з розумінням ставилася до витівок племінниці, бо часто бачила в ній себе.

Ховаючи погляд блакитних, як весняне небо, очей, глибоко вдихнувши повні груди солодкого ванільного повітря, Лада продовжила, майстерно приховуючи нотки розчарування в спокійному голосі:

— Алісо, ти зараз неправа, проте я не серджуся. Ти ще навчишся підбирати слова. — Коротко глянувши на розгублену дівчинку, вона повела далі: — Я теж була такою, як ти. Мені також було п’ятнадцять, у мені грали гормони й юнацький максималізм. Я теж ділила світ на чорне і біле. Проте хочу, щоби ти усвідомила деякі речі раніше, ніж це зробила я. Бо гнів на Сергія, на Романа, на Ангеліну і часом навіть на мене — це деструктивні почуття. Вони руйнують тебе зсередини. Розумієш?

Аліса втупила знічений погляд у лобове скло.

— Треба навчитися відпускати ситуації. Заступитися за когось слабшого з класу — благородно, але шкідливо для тебе. Нехай підтриманням дисципліни займається вчитель, а не ти. І картати себе за те, що батько пішов від матері — теж безглуздо. Від тебе це не залежало. Як би добре ти не вчилася, скільки б мов не вивчала, яким спортом не займалася — стосунки батьків залишаються їхньою справою. І менше слухай матір. Спілкуватися з тобою чи ні — справа твого батька, і ти не маєш нічого «заслуговувати».

Щоками Аліси текли гіркі сльози. Як би прикро це не звучало — та Лада була, як завжди, права.

— Лиско, — вже м’якше промовила вродлива білявка, — не дозволяй людям навішувати на тебе ярлики чи заганяти в якісь рамки. Ти — особистість. Ти вперше живеш це бентежне життя. Тож просто відчепися від себе і дозволь собі жити. Добре?

Абсолютно невимушено, Лада озирнулася і, легким рухом пальців, впевнено повернула на жвавому перехресті.

— Я хочу піти з цієї ідіотської школи, — тихо, але впевнено промовила Анхім.

— Розумію тебе, Аліско. Але ця гімназія — одна з кращих у районі. Тут вчилася твоя мама. Вчилася і я…

— Ага. І Сергій Анхім теж вчився. — Перебиваючи, глузливо промовила рудоволоса, копіюючи інтонацію тітки. — І я вчуся, і сраний Рома Мельник, що буквально щодня отруює мені життя.

— Алісо, передусім, тут дають хорошу освітню базу, яка знадобиться тобі в майбутньому. Лишилося всього два роки. Потерпи хоча б до кінця дев’ятого — може, він піде у коледж…

— Навіщо мені ті одинадцять класів? Щоби вступити до університету? Ти ж он на лікаря вчилася, а тепер салон краси маєш. То до чого тут освіта?

— До того, що вона дає тобі всебічний розвиток. А чим займатися далі — ти відчуєш сама, — спокійно відповіла Лада. — Не гарячкуй.

Тримаючи в руках білий паперовий пакет із логотипом відомого бренду, Аліса не наважувалася навіть відкрити його, не те що дістати вміст.

Лада принесла з кухні два горнятка кави: міцнішої — собі, ледь відчутної, з молоком — Алісі. Поставила на невеликий скляний столик і щиро усміхнулася племінниці.

— Тільки матері не кажи, скільки він коштував. Скажи, що не знаєш. І що навушники дали у подарунок — мовляв, акція була.

Борючись із останніми краплями сумніву, Аліса поглядала то на тітку, то на дорогий брендований пакет. Хотілося розірвати його просто зараз — та було якось незручно й шкода.

Білявка дістала з невеличкої скляної шафки горіховий лікер і щедро присмачила ним свою каву. Потім, змовницьки глянувши на підлітка, додала крапельку до напою з молоком. Трохи повагавшись — очевидно, зважуючи масштаб події — долила ще трохи. І собі теж.

— Це між нами. Ангеліні — ні слова. Ну ж бо, відкривай вже!

Аліса тремтячими пальцями розгорнула білий пакет і дістала з нього білу матову коробку. Новенький смартфон. Ще зовсім свіжий. Остання модель. Якби Рома побачив — точно луснув би від заздрощів.

Неквапливо сьорбаючи каву з «сиропом», Лада лагідно, навіть якось по-материнськи, спостерігала за своєю Лискою-Аліскою. Вираз захоплення на молодому личку грів душу жінки, давно звиклої до подібної розкоші. І нехай у житті дівчини немає батька — проте є тітка, що аж ніяк не гірша. А подекуди — навіть краща за будь-якого пихатого й егоїстичного Сергія Анхіма.