6.

У квартирі Лади приємно пахло — ванільними парфумами та корицею з елегантного аромадифузора, що стояв на журнальному столику у просторій вітальні.

— Ладо! — гучно вигукнула Аліса, скидаючи пальто.

Тітка не дозволяла племінниці так себе називати — суворо наказала звертатися до неї виключно на ім’я. Чи то через небажання усвідомлювати свій вік, чи щоб не відлякувати потенційних кавалерів — Алісі така домовленість навіть подобалась. Здавалося, що вони просто подруги, і Лада спілкується з нею не з обов’язку, а тому що їй справді цікаве життя підлітка, повне проблем і драм.

У квартирі панувала тиша. Щоб упевнитися, дівчина обійшла всі кімнати холостяцького помешкання Наумової, вдихаючи знайомий, приємний запах.

Голод нарешті дав про себе знати — витіснив страх, тривогу й розгубленість. Аліса по-господарськи подалася на кухню й відчинила великий сріблястий холодильник — у Лади завжди було щось смачненьке. У темному, вже давно непрацюючому холодильнику ще відчувалася прохолода. На скляній полиці лежали: самотня, ще не відкоркована пляшка вина, брусок дорогого сиру з пліснявою, що смердів, наче старі шкарпетки — не зіпсований, а такий вже є, кошик білого винограду й лоток дорогих ролів із червоною рибою.

— Все одно зіпсуються, — пробурмотіла, виправдовуючись, Аліса, дістаючи лоток.

Лада привчила її до багатьох атрибутів розкоші, які для самої жінки були цілком звичними. Ангеліна ж обурювалася, забороняла Алісі приймати подібні подарунки й категорично відмовлялася від фінансової допомоги молодшої сестри. Їхні батьки жили у селі під Чорнобилем, тримали невелике господарство — десяток курей та пару кіз — і могли підтримувати хіба що морально. Іноді через тітку передавали домашні гостинці. Аліса приїздила до них переважно влітку — бо там не було чим зайнятися, та й навчання з гуртками не залишали часу на відпочинок.

Повільно смакуючи неочікуваний обід, Аліса щиро насолоджувалась кожним шматочком. Раптом захотілося відкоркувати пляшку з холодильника, але дівчина не наважилася — інстинктивно побоювалася несподіваного повернення тітки.

Їй теж хотілося жити успішним життям молодої жінки, мати купу шанувальників, бути впевненою в собі та незворушною — як її рідна Лада, яка, здавалося, завжди знала, як діяти в будь-якій, навіть безвихідній, ситуації. Ковтаючи грудочку рису з товстим шматком червоної риби, Аліса уявляла, як відпустить волосся, пофарбує його у білий, щоб бути більше схожою на Ладу, вибілить ластовиння, зробить довгі нігті, навчиться вдягатися стильно й зі смаком.

Уявляла, як через десять років приїде на зустріч випускників — ефектна й загадкова, на власному Porsche, і всі однокласники втратять дар мови від її краси. Усі намагатимуться підлеститися, здобути прихильність нової фаворитки. Та найбільше вона уявляла обличчя Роми — як він розтовстіє, почне лисіти з маківки, щоки покриються гнійними висипами, а сам він стане схожим на бридкого гусака. Тоді вона смакуватиме свою перемогу як ніколи.

Вона поклялася собі досягти успіху за будь-яку ціну — бодай заради того, щоб натерти носа самовпевненому Романові Мельнику.

Із рожевих мрій її вирвав стукіт у двері. Ледве не проковтнувши рол цілим, Аліса рвучко схопилася зі стільця й поспішила до передпокою. Не чекаючи гостей, вона забула зачинити двері на замок. Ця думка — мов удар блискучо-гострої сокири — майнула в голові, змусивши долоні спітніти.

Тихцем, майже не дихаючи, вона підійшла до важких дверей і зазирнула у вічко. По той бік стояв, хто б міг подумати, Роман Мельник. Живий-живісінький — здавався навіть реальнішим за саму Алісу.

— Аліса, я знаю, що ти там! — гучним підлітковим голосом, що якраз «ламався», вигукнув широкоплечий юнак, здіймаючи руку до дверної ручки.

Підстрибнувши від несподіванки, Аліса миттю повернула замок — не давши надокучливому однокласнику жодного шансу. Називати цього пихатого хлопця братом — хай і зведеним — язик у неї не повертався.

— Що тобі треба? — так само гучно й удавано суворо запитала вона.

— Ти не знаєш, що за хрінь тут коїться? Де всі?

— Не знаю. Але не здивована, що з усього людства зі мною залишився саме ти! І тут примудрився все зіпсувати!

— Та годі, відчини! Це вже не смішно, — пробурмотів хлопець, стривожено смикаючи ручку. У його голосі бриніла ледь вловима нотка страху.

— Не відчиню! Забирайся!

— Не відчиняй, проте я все одно сидітиму тут, під дверима, поки не вийдеш. А ти обов’язково вийдеш. І тоді…

Юнак небагатозначно хруснув масивними кулаками, розминаючи шию.

"І як у нього вистачає нахабства погрожувати мені у такій ситуації?" — подумала Аліса.