5.

Колись давно Лада дала Алісі запасний комплект ключів від своєї квартири, змовницьки підморгуючи:

— Приходь, коли стане сумно, нудно, або коли атмосфера вдома загостриться надто сильно.

— Дякую, — несміливо промовило руде дівча, коли тітка вклала в її долоні приємну прохолоду металу — ключів до свободи.

Навіть невеличка собачка на брелоку, здається, грайливо підморгувала. Не враховуючи матеріального, цей подарунок, напевно, був найціннішим з усіх, що дарувала тітка.

— Ладо! Ти розбещуєш її! Навіщо ти дала їй ключі? Вона ж тепер цілодобово у тебе «зависатиме»! — обурено вигукувала Ангеліна у слухавку — чи то від образи, чи від відчуття, що донька вислизає з-під контролю й, здається, більшим авторитетом для неї стала молода й забезпечена жінка.

— Ну то хай «зависає», чого ти психуєш, — спокійним, рівним і, як завжди, виваженим тоном відповіла молодша сестра.

— Психуєш? Побачимо, як ти заспіваєш, коли вона оселиться в тебе!

— Хай оселяється, — так само спокійно продовжила Лада. — Якщо надумаєш забрати в неї ключі, я їй ще один дублікат подарую. Тільки ти вже про це не дізнаєшся. Добре, Янголятко, не маю часу на дурні сварки. Цілую. Па-па!

Сидячи у власній кімнаті, Аліса міцно стискала невеличку зв’язку з веселою собачкою. Сьогодні зранку Ангеліна з якогось дива вирішила перевірити кишені її джинсової куртки — шукала там цигарки чи щось заборонене, мабуть. Це було не в її стилі, та й нічого забороненого дівчина не мала. Крім «ключів до свободи».

— Це що таке? — Ангеліна увійшла навіть без стуку, коли Аліса, ще не встигнувши прокинутися, сиділа на краю ліжка, пригладжуючи неслухняні пасма.

Вона тримала знахідку у витягнутій тонкій руці — наче небезпечний речовий доказ, як сапер, що виявив черговий вибухонебезпечний предмет.

— Це ключі, — не витримавши комічності ситуації, руденька дівчина зронила дурнуватий смішок.

Це не лишилося непоміченим. Високо піднявши охайно вищипану брову, Ангеліна поставила чергове вбивче запитання:

— І це, по-твоєму, смішно? Чиї вони?

— Мої, — спокійно відповіла тоді ще чотирнадцятирічна дівчина, застеляючи досі тепле ліжко.

— Дотепно, — не бажаючи припиняти допит, мати продовжувала ставити найбільш очевидні запитання. — Від чого вони?

— Та яка різниця, від чого? — пам’ятаючи прохання Лади тримати подарунок у секреті, Аліса швидко розвернулася й спробувала вихопити вранішню знахідку.

Передбачивши такий крок, Ангеліна хвацько підняла руку догори, не даючи доньці жодного шансу.

— Від квартири Лади! — ображено прокричала дівчина, здаючись. — Віддай!

— Он як? Ключів ти не отримаєш. Бігом збирайся до школи!

Коли мати втратила пильність, захоплена розмовою з молодшою сестрою, Аліса тихцем зайшла на кухню і, побачивши предмет свого інтересу — мирно лежачий на столі — схопила його й поспішила заховати глибше в кишеню. Особистий огляд Ліна навряд чи влаштовуватиме, тим паче, якщо дівчина встигне втекти до школи раніше, ніж мати виявить зникнення речового доказу.

На короткій перерві між другим і третім уроком Аліса сиділа у класі, читаючи чергове оповідання Стівена Кінга. Злий скажений пес саме заточив головних героїв у душному салоні автівки. Події так захопили підлітка, що вона навіть не помітила, як у клас не зайшов — заплив Мельник зі своєю «свитою».

— Що ти там таке цікаве читаєш? — нахабно промовив хлопчисько, вириваючи книгу у твердій палітурці з пальців, які втратили пильність.

— Не твого розуму справа, — дівчина відкинулася на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. Погляд пильний, обережний — вивчає кожен, навіть найменший рух хлопця. — Віддай.

— Пф, подумаєш, — недбало кинув той, жбурнувши книгу на стіл.

Необережний рух змусив її вдаритися куточком об дерев’яну поверхню, зробити кульбіт і впасти на брудний лінолеум. Роздратовано зітхнувши, дівчина нахилилася, аби підняти книгу.

Вона була зіпсована: куточок обкладинки зім’явся, одна зі сторінок порвалася й намокла, приземлившись у калюжу бруду, що його вже встигли принести з вулиці школярі. Образившись, дівчина підібгала губи й глянула у вікно — на вулиці потроху стишався один із перших осінніх дощів.

Навчальний рік у дев’ятому класі тільки почався, а вже встиг набриднути.

От би швидше вшитися звідси!

Ніби образившись на мляву реакцію на свою витівку, Мельник зухвало пішов до свого місця на задньому ряду й витяг із рюкзака новенький ігровий ноутбук. Його друзі схвально засвистіли.

— Ого, імбова штука! — захоплено закричав один із них, простягнувши руки до гаджета.

— Лапи прибрав! Мені тільки вчора Сірьожа його купив! Не хочу, щоб такий блазень, як ти, лишив на ньому свої жирні відбитки.

Сірьожа… Він завжди вимовляв це ім’я з якоюсь недбалою пихою. Аліса б у житті так не сказала. Як завгодно — тато, татусик, таточко, батько — але тільки не Сірьожа. Неприємне передчуття й різкий біль образи миттєво виринули в душі рудоволосої.

— А тобі що Сірьожа купив на день народження? — звернувся Мельник до зведеної сестри, тримаючи ноутбук під пахвою.