4.

— Ма-а-м! — гучно закричала дівчина, пригнічуючи напади кашлю.

У горлі неприємно дерло, пересохлий язик здавався чужорідним тілом у роті, ковтати було майже неможливо. У квартирі запанувала мертва тиша.

— Мам! — ще раз голосно вигукнувши, дівчина нарешті підвелася з підлоги в коридорі і, кинувши сірий портфель, тепер уже зовсім непотрібний, попленталася на кухню.

Може, мама затрималась на роботі? — майнуло в Алісиній голові. Але вона добре розуміла: це неправда. Мама теж зникла, розчинилася в повітрі.

Багато разів до цього, під час чергових безглуздих сварок, Аліса з особливою, майже мазохістською насолодою уявляла, як мати зникає. Не помирає — ні, це було б надто жорстоко. Просто їде кудись або щезає безслідно. І тоді вона, Аліса, житиме сама, сама розпоряджатиметься своїм життям, насолоджуватиметься свободою. А ще краще — переїде до своєї рідної тітки Лади, з якою завжди вдавалося знайти спільну мову.

Проте сьогоднішній день навряд чи можна було назвати чудовим.

На кухні було порожньо. Все довкола натякало, що мати не планувала зникати. Ніби просто вийшла до сусіднього міні-маркету, забувши купити якийсь інгредієнт для обіду.

В ніс ударив різкий запах горілого. На плиті, в синій емальованій каструлі, колись варилася, потім тушкувалася, а тепер горіла картопля. Вода повністю википіла, на дні вже утворилася чорна кірка вугілля. Газ у конфорці й далі горів, ніби нічого не сталося.

Так і до пожежі недалеко!

Викрутивши чорну пластикову ручку, Аліса вимкнула плиту й накрила безнадійно зіпсовану каструлю такою ж синьою емальованою кришкою. Широко відчинивши вікно, вона нарешті озирнулася.

На стільці висів сірий вафельний рушник, на дерев’яній дошці застиг процес нарізання шампіньйонів — акуратні скибочки чекали подальшої долі.

Швидко наповнивши склянку водою з кухля, дівчина зробила кілька великих ковтків, відчуваючи неабияке полегшення. Тримаючись за напівпорожню склянку з прозорою рідиною, немов за останню надію, Аліса пройшлася квартирою. З кожним кроком надії на мамину присутність ставало все менше.

Може, це просто страшний сон?

Кілька разів вона міцно щипнула себе за бліду шкіру передпліччя, вкрите тонкими рудими волосками. Біль був цілком реальним. На місці щипків шкіра почервоніла, загрожуючи перетворитися на синці. Та хіба це було чимось новим? Мати завжди сварила її за нові синці й садна, хоча Аліса не завжди була винна в їх появі. А от Лада завжди заступалася за неї — навіть коли ситуація, здавалося, була проти дев’ятикласниці.

Лада. Може, вона щось знає? — світла думка освітила похмуре обличчя дівчини. Рудоволоса почала нишпорити в кишенях джинсів та кофти, шукаючи телефон. Марно — він залишився в молодій, соковитій траві десь біля станції метро, серед сірих похмурих багатоповерхівок. І, можливо, музика там досі грає, якщо акумулятор не сів.

Треба буде зробити гак по дорозі до Лади. Раптом телефон ще живий…

Розгублено накинувши темне пальто на плечі, Аліса вирушила до тітки. Та жила зовсім недалеко — близько двадцяти хвилин швидкої пішої ходьби.

Аліса і Лада завжди добре розуміли одна одну. На чотири роки молодша за сестру Ангеліну, Лада здавалася на ціле десятиліття мудрішою та врівноваженішою. Хоча вони й були схожі — майже як дві черешні — між їхнім світосприйняттям пролягала прірва.

Лада була успішною бізнесвумен: мала невеличкий, але свій салон краси в тому ж спальному районі, що звався «Зимова вишня». Молода, самодостатня, цілеспрямована, вона точно знала, чого хоче від життя. Незаміжня, без дітей — якщо не рахувати її салон, якого вона ніжно називала «моє дитятко», та Алісу, яку вважала частково своєю донькою, адже часто брала участь у її вихованні, навчанні та дозвіллі.

Довгий час Лада й Ангеліна жили разом, розділяючи побут і тягар материнства, аж доки справи молодшої сестри не пішли вгору: вона придбала окрему двокімнатну квартиру й червоний Daewoo Matiz. Тепер же їздила на червоній Audi, вражаючи бабусь під під’їздом і однокласників Аліси, коли приїжджала на батьківські збори або забрати дівчинку на дівочі посиденьки.

Завжди доглянута, з червоним манікюром на довгих мигдалевидних нігтях, свіжими нарощеними віями, легким макіяжем та помітною червоною помадою — своєю візитівкою — Лада Наумова вражала не лише чоловіків, а й усіх, хто траплявся їй на шляху.

Ангеліна Анхім завжди ставила Ладу в приклад Алісі, й, здавалося, навіть потайки їй заздрила. Донька це відчувала — навіть якщо мати ніколи не казала того вголос. А от Лада завжди підтримувала дівчину, наголошуючи, що головне — бути собою, бо в кожного свій шлях. У Аліси Анхім він, схоже, був надзвичайно тернистим.

Червона, як полум’я, як кров конкурентів, Audi стояла на звичному місці невеличкого паркувального майданчика перед дев’ятиповерхівкою, де мешкала тітка. Хоча вона вже давно могла дозволити собі житло в одній із популярних новобудов — тих, що множилися, мов пухлина, руйнуючи краєвиди міста, — Лада обрала залишитись тут. Бо саме тут були її салон і, як вона казала, «дві найдорожчі дівчини в моєму житті».

Через відсутність електрики домофон не працював. Рвучко смикнувши важкі залізні двері, Аліса зникла у темряві охайного під’їзду, мимоволі озирнувшись — ніби за нею хтось стежив.