2.

Чи не все?

Звуки з поверхні долинали приглушено, але незабаром і ті стихли.

Аліса серйозно злякалася: їй здалося, що необережний удар по потилиці назавжди позбавив її слуху. Обережно обмацавши забите місце, вона не виявила жодних видимих пошкоджень. Удар нив тупим болем, віддаючи пульсацією по всьому черепу.

До горла поволі підкочувала липка нудота, і дівчина почала озиратися в пошуках відра чи бодай якоїсь ємності, куди можна було б виплеснути вміст шлунка.

Єдина лампочка на стелі — єдине джерело світла — зрадливо миготіла, погрожуючи перегоріти будь-якої миті.

Підвівшись із холодної сирої підлоги, Анхім почала безцільно блукати кабінетом, розмірковуючи, як вибратися звідси. Єдине невеличке віконце під стелею, встановлене згідно з вимогами техніки безпеки, було наглухо закрите фанерою, дошками й чимось ще. Колись місцеві школярі-футболісти повибивали всі шибки в підвалі — тому їх і забили.

Втомлено потираючи скроні, Аліса подумки проклинала всіх богів, що звели її з Ромою в одному класі.

— Ну от як можна бути таким щуром? — зверталася вона подумки до хлопця, розуміючи, що сенсу в цьому жодного. — Та щоб тебе! — дівчина з силою штовхнула важкі дерев’яні двері, намагаючись вимістити на них свою злість.

Немов у дешевому фільмі жахів, двері відчинилися з неприродним скрипом, що різав вуха.

Швидкі кроки дзвеніли луною у нескінченних коридорах школи. Можна було подумати, що це звичайна порожня школа після уроків. Усе здавалося нормальним. Майже...

У класах, у їдальні, у коридорах усе було так, наче звідси щойно вийшли люди. Мовчазні тіні снували блідими стінами.

Здивована Аліса завмерла посеред великої їдальні, спостерігаючи німе кіно, що розгорталося навколо неї. Тьмяні обриси учнів сиділи за столами, поїдаючи невидиму їжу. Вони світилися, мов плівкові негативи — ледь помітно, перебуваючи у своєму, невловимому для звичайного ока світі.

Хлопці, як завжди, голосно сміялися, дівчата обговорювали тренди в одязі. Здавалося, ніби їхні голоси долинали до враженої дівчини. Але... ніби хтось зменшив гучність до мінімуму.

— Не може бути... — прошепотіла пересохлими губами коротковолоса, прямуючи до свого класу.

Миготливі тіні більше не лякали. Вони стали просто дратувати.

Темно-коричнева дошка в металевій рамі не була витерта. Поле списане цитатами з книги, яку вивчали на уроці.

Провівши долонею по поверхні, Аліса стерла написане — криві рядки перетворилися на пил. Лишився лиш легкий слід.

Підручники літератури лежали відкритими на сторінці 148.

— «Куди ж нам плисти?» — прочитала тендітна дівчина, ведучи поглядом по строгих рядках.

Злякавшись звуку власного голосу, вона миттєво змовкла й приклала заплямовану крейдою руку до губ.

Як за звичною схемою, Аліса повільно складала підручники й зошити до рюкзака, намагаючись не зважати на фантомів, що снували поруч.

Треба терміново бігти додому. Може, мама знає, що відбувається? Напевно, вона вже прийшла з роботи й чекає на доньку з гарячим обідом.

Чорне пальто до колін самотньо висіло на гачку в роздягальні. За звичкою кинувши номерок до кошика гардеробниці, Аліса схопила пальто і, накинувши його на себе, поспішила до виходу.

Тіні проходили крізь неї, віддаючись крижаним холодом десь глибоко в грудях.

Зіщулившись від цього відчуття, дівчина ще щільніше загорнулася в теплу тканину, сподіваючись зігрітися.

Навколишній світ уповільнився. Таємничі силуети не просто рухалися — вони пливли, залишаючи за собою шлейф холоду та безнадії.

Звичним кроком дев’ятикласниця рушила до найближчої станції метро — сподівалася встигнути на поїзд і не чекати зайві п’ять хвилин. Дорога займала не менше пів години, не хотілося розтягувати це ще більше.

Ескалатор давно не працював. Великі мідні літери й далі повідомляли назву станції та міста.

Спритно маневруючи між примарними пасажирами, Аліса швидко спускалася вниз.

Кожен закуток цього сірого підземелля був знайомий до дрібниць. Кожна вивіска, кожна табличка закарбувалися в пам’яті.

Шість днів на тиждень, двадцять чотири дні на місяць — Аліса бувала тут. Кожна плитка викликала огиду, нагадуючи про ненависні будні.

Прочекавши майже двадцять хвилин на платформі, дівчина переконалася — світ спорожнів остаточно. Наче хтось знищив усе живе, залишивши її саму у місті.

Лампи на станції почали миготіти, підкоряючись якійсь невидимій команді. Мабуть, електрика з додаткових генераторів добігає кінця.

Швидко прикинувши перспективу залишитися тут у темряві, Аліса кинулася до виходу. Щойно наприкінці переходу з’явилося яскраве денне світло, лампи за спиною погасли з пронизливим електричним тріском.

— Треба подивитися розклад автобусів, — промовила подумки, витягаючи з кишені розбитий смартфон.

Зв’язку не було.

Зітхнувши й вилаявшись подумки, дівчина рушила в напрямку дому.