Мій Слем (2014–2019)

Як я і писав раніше (див. першу частину цієї збірки під назвою "Мій перший літературний вечір"), моя перша спроба публічно прочитати свої твори відбулась на Харківському Слемі наприкінці «десятих». Це була та перша типова чарка, що стає колом (і насправді чарка таки була!), і тоді, у 2009-му, я думав щось у стилі «нашо я приперся?», «уже все», «більше ніколи і ніяк». Проте минув час, непохитні принципи таки похитнулись, і наприкінці 2014 року я знову взяв курс на літературний вечір.

Мєсто встречі ізменіть можна, бл…!

Поки я перебував у творчій самоізоляції, Слем переїхав. Залишивши андеграундний напівпідвальний “Churchill” у приміщенні на вулиці Дарвіна, івент перебрався ближче до центру міста, обравши капищем для своєї творчої вакханалії доволі респектабельний і водночас невеликий, затишний заклад у самому центрі Харкова.

Це був рок-клуб під назвою «Акуна Матата» (нині закритий). Хто тоді, у період з 2014 по 2017 роки, тусив у «першій столиці» на різних рейвах чи просто ввечері тинявся вулицями у пошуках якоїсь небомжацької наливайки, то точно знав те місце.

Знаходилось воно не десь на відлюдді, а в самому історичному центрі Харкова, а саме за адресою вул. Пушкінська, 5, неподалік тодішньої ст. м. «Радянська», у затишному дворику напроти магазину молодіжного одягу «М’ясо».

«Акуна» була не тільки прихистком різних міських зайдисвітів і тусовкових поетів, а і кінотеатром для ретропоказів, локацією для різних сороміцьких вечорів з не дуже одягненими дівками і, звісно, майданчиком для музичних виступів (здебільшого для маловідомих артистів та гуртів, але одного разу в рок-клуб завітав сам Кузьма «Скрябін», р.і.п.)

Я чудово пам’ятаю той свій перший візит в «Акуну». Зачинивши за собою двері, я ніби опинився у якомусь фільмі Скорсезе — невелика кімнатка з кількома м’якими лавками і парою столів, високі стільці біля шинквасу і традиційна для такого закладу тьмяна, але яскрава атмосфера з вкрапленнями червоного, зеленого і жовтого. Ідеальне місце для підпільних більярдних турнірів, сходок зухвалих італійських бандитів і, звісно, літературних читань!

Але ні бандитів, ні людей поряд не було. Навіть бартендерка десь зникла, мабуть, терла чашки десь в комірчині чи пішла за новою порцією алкоголю.

Та на другому поверсі чувся якийсь двіж. Піднявшись закрученими і тісними східцями, я опинився у ще темнішому приміщенні з більшою кількістю столиків і сидінь різного формату. Це був тутешній концертний майданчик, про що також свідчили сцена в дальньому кінці кімнати, «майки», звукові монітори і звукач, який ще вдень потрапив у смертоносні тенета дротів і досі намагався з них врятуватись.

Біля сцени терлось кілька людей, серед них був і один з організаторів — чувак з майже порожнім кухлем пива, у жмаканій вишиванці і а ля ковбойському капелюсі. Чувак відрекомендувався як Вінт (повністю — Вінт Рандомов). Ми потім ще довго, кілька років, спілкувались, але як Вінта звали насправді, я так і не дізнався. Але я знав, що той любитель українсько-американського стилю жив в одній із новобудов на Холодній Горі (не дуже далекий від центру район Харкова — прим. ред.), слухав Руслану, колись писав вірші, але потім закинув, майже весь вільний час приділяв роботі в якійсь із контор, де ремонтували різні гаджети, а коли напивався, то кардинально змінював тон спілкування, говорячи дуже рішуче, дуже прямо і інколи з матюками.

А ще завдяки Вінту Слем отримав ту крутезну точку в «Акуні», оскільки чувак мав якісь знайомства серед власників клубу. Завдяки цьому ціна на вхід була демократичною (а для учасників — вхід узагалі був безплатним).

Вінт, без лякання голосовою атакою і тому подібного, додав мене в список учасників (знову першим — традиція ставити новачків як аперитив зберіглась) і поплівся за другим кухлем. Я глянув на годинник і зрозумів, що знову прийшов зарано — до початку заходу було ще хвилин двадцять.

За мить на концертному майданчику стало порожньо (Вінт зависнув біля бару, звукач виплутався і теж, мабуть, пішов до бару). Я окинув оком ще порожні лавки, напівтемряву і на повні груди вдихнув місцевий кисень. Він був особливим, наповненим якимись парфумними нотками. Я не зміг знайти йому порівняння в реальному житті, що зрештою тільки зіграло на позитив — відвідини Слему в «Акуні Мататі» завжди мали цей свій унікальний запах. Утім, як і мої спогади про нього також.

А сьогодні в клюбі будуть танці поетичні читання!

Того вечора мій перший (технічно — другий) виступ минув щонайменше не безталанно. Можливо, я краще підготувався, а може, сам Слем став не таким колючим і панківським. Івент за ті чотири-п’ять років дійсно змінився — Мультфільм Гагарін, «батько» харківського Слему, відійшов на другий план (хоча і після 2014-го він періодично з’являвся на підмостках «Акуни», вражаючи присутніх своїм високим професіоналізмом як ведучий, гуморист і так далі (добре, що хоча би вірші не читав)).

Замість «Мульта» організаторські віжки взяли інші люди — згаданий вище Вінт Рандомов, такий собі Дмитро Тунков (один із топових поетів ще того, класичного Слему), а пізніше оголошувати учасників взявся ще й дехто на ім’я Артем Ельф, теж поет місцевого високого рівня.