РОЗДІЛ 22 АРКАДІЙ "Руденька"

Вечір починається спокійно. Я погоджуюсь піти на прохання Назара Дмитровича у філармонію, давно не був на живій музиці, та, якщо відверто, хочу морально відпочити після насиченого тижня в рідному місті. Давид складає мені компанію, тож зустрічаємось біля центрального входу у заклад. Як завжди, Давид усміхнений, розслаблений, король життя. Високий блондин з теплими, лагідними, синіми очима дружньо плескає мене по плечі. Все-таки не бачились понад рік, а після мого приїзду то він не мав часу, то я займався університетом, мамою, Стасею. До речі, про останню. Залишив гуртожиток, не попрощавшись. Вічно зайнята, вона всіляко уникала цього прощання, а я не наполягав, бо вже занадто ми різні і наше дивне знайомство принесе лише купу зайвих проблем.

— Ти як? Облаштувався? — цікавиться друг.

— Так, працюю в універі, винаймаю квартиру і увесь час займаюсь перекладами. Не хочу хвалитись, але я підписав чудовий договір з видавництвом і тепер всі мої вечори та ночі заполонили тексти. Радий, що погодився вибратись разом на релакс.

— Вважатимемо сьогоднішню вилазку готуванням до мого дня народження. Ти ж не забув, що завтра масове гуляння? Я винайняв окремий котедж за містом, відірвемось на повну.

— Дав, — протягую, уявляючи масштаби вечірки. Випивки, дівчата, дівчата, дівчата, і знову дівчата. Що поробиш, Давид полюбляє красивих та розкутих. — Тільки попереджаю одразу, що до кінця не затримуюсь.

— Боїшся зрадити Ніколь?

— Боюсь не пам’ятати, що робив.

У відповідь друг вибухає реготом і штовхає у бік.

Все, час розслабитись, зручно вмоститись на оббитому оксамитом дерев’яному кріслі і віддатись класиці.

Займаємо місця, трохи жартуємо, очікуючи на початок. І раптом…

Копа рудого кучерявого волосся довжиною аж до попереку. Воно пишне, шовковисте. Я пам’ятаю його на дотик. Вперше спробував у будинку батьків, потім в гуртожитку, коли спала поруч зі мною — мила, тендітна, вразлива.

Вона заходить разом з подругою. Дівчата сідають за кілька рядів попереду. У першу мить навіть не впізнаю дорожню катастрофу, власницю яскраво-червоних колготків та барвистої шапки. Зараз вона зовсім інша, кардинальна протилежність Станіславі, яка сидить на парах за першою партою.

Сукня чорна, елегантна, стримана і водночас до біса сексуальна, така, що складно відірвати захопливий погляд. Волосся розпущене, на губах — легка рожева помада.

Хіба ця королева, на яку озирається увесь зал, Стася Зорова, моя студентка з першого курсу? Та сама, що завжди носить поношені штани та безрозмірні светри з витягнутими рукавами?

Майже не дихаю. Враження сильні. Дивні.

— Вау, яка дівчина! — вовтузиться на стільці Давид і навіть подається вперед, аби краще роздивитись рудоволосу мою «сусідку по кімнаті». Я не сумніваюсь, що всі витріщається на неї. І щось пекуче зароджується всередині. На щастя, світло гасне, розпочинається концерт.

Невідривно стежу за Зоровою. Це вона. Однозначно. Похибка виключається. Однак у дівчині щось змінилось. Ні! У ній прокинулась жінка. Поки несмілива, тендітна як троянда, свіжа як ранкова роса. Її хочеться торкатись, пити, і нарешті пробудити пристрасть — палючу, поглинальну, нестримну. Моя зрадницька уява безцеремонно малює картини, котрих не варто припускати викладачеві.

— Як тобі концерт? — запитує Давид, підперши голову кулаком. Йому, як мені, абсолютно байдуже до музики. Концертну програму замінила руда на передніх рядах.

— Чесно? Не налаштований на класику, — відповідаю, продовжуючи стежити за силуетом дівчини у чорній сукні. Біля неї староста групи — Таміла Величко. Здається, на парах дівчата сидять разом, та й на курилці їх бачив. Дивна дружба принцеси і жебрачки цікавить. Станіслава — сіра мишка, але дуже талановита і розумна. Таміла — світська левиця, однак з чеснот у неї лише гроші батьків. Без них вона — нуль, потенціалу жодного.

Після концерту я швидко направляюсь до виходу, проте саме у фоє перетинаюсь з дівчатами.

— Добрий вечір, Аркадію Андрійовичу, — першою звертається староста групи.

Розплившись у широкій усмішці, простягає руку у знак привітання. Доводиться потиснути, потім вона перемикається на Давида. Стася теж несміливо простягає кінцівку. Коли її прохолодні пальчики опиняються у моїй долоні, вловлюю дрібне тремтіння і наші погляди схрещуються. Довше належного затримую її долоню, вдивляючись у вродливе обличчя, якому косметика додала дорослості, виокремила повні правильної форми губи і додала пікантності темно-зеленим очам. Дивлюсь на дівчину під іншим кутом. Таких не забувають.

Зорова вітається, ховає сором’язливу усмішку на кутиках губ. Я відповідаю стримано, намагаючись не видавати свого захоплення. Зав’язується розмова, у якій я знайомлю друга дитинства з красунями, ділимось враженням від живої музики.

Давид, як завжди в присутності вродливих дівчат, невиправний. Метким кроком опинившись між моїми двома студентками, він обіймає їх за талії та весело пропонує:

— Поїхали в клуб?

— У клуб? — спантеличено перепитує Станіслава.

— Відчуємо різницю між класикою і сучасністю. Крім того, — дивиться на наручний гаджет, — через кілька годин у мене день народження.