РОЗДІЛ 21 СТАНІСЛАВА "Уявляєш?"

Поріг кімнати Таміли переступаю з двояким відчуттям. З однієї сторони приємно, що можна отримати систематичну роботу з гнучким графіком та в нормальних умовах. З іншої — противно, коли риються у твої брудній білизні. Пропозиція власника цього шикарного особняка поки залишається відкритою. Я не знаходжу у собі сили просто зараз сказати «так», як не крути у моєму житті останнім часом занадто багато мажорів і всі прагнуть «допомогти».

Старосту групи застаю перед дзеркалом у дуже красивій світло-рожевій сукні з коротенькою і пишною спідничкою. Тонка тканина щільно обтягує худорляві руки та ідеально плоский живіт нової подруги.

— Привіт, Стасю! Як доїхала? Сподіваюсь, тато не дуже приставав з розпитуваннями? Він полюбляє все контролювати, в тому числі мене і круг мого спілкування. Розказуй, пройшла перевірку?

На останньому питанні дівчина кидає невдоволений погляд на покоївку, яка привела мене на другий поверх. У цю мить Таміла надзвичайно схожа з мамою Аркадія — холодна, зверхня, безтактна. Вона ніби відкривається з іншої сторони. Перейти такій дорогу — нажити смертельного ворога. Коли залишаємось наодинці, вираз дівчини знов набуває легкості та відкритості.

— Ну, чого мовчиш?

— Так. Мені запропонували роботу у вашому інтернет-магазині, але за однієї маленької умови.

Таміла супиться, передчуваючи щось недобре.

— Справа стосується мене?

— Якщо я погоджусь, ми працюватимемо в парі, — намагаюсь говорити рівним тоном, бо не можу вгадати радіти мені чи перейматися.

— Он воно що, ніби мені справ мало з керування групою, — підтискає губки красуня, перетворюючись у злу відьму. — Та я не хочу псувати настрій і поговорю з татом завтра. Ой, що мені сорока принесла на хвості.

Дівчина переходить на змовницький шепіт, хапає за лікоть і тягне сісти з нею на край ліжка. Ніби хвилюючись, що нас підслухають, чи нас ніхто не підслуховує, кидає побіжний погляд на двері, а тоді продовжує шептати.

— Уяви, на концерті буде мій Аркадій Андрійович. Уявляєш? Дізнавшись, я одразу замовила два білети. Переплатила за них страшенно, але це того варте.

— Стривай, а як ти почула новину? — не вірю у почуте. Серце у грудях робить смертельні трюки.

— У деканаті працює моя подруга, яка за пляшечку парфумів поділилась секретною інформацією. Мій Аркадій — близький друг нашого ректора, останній йому замінив батька. Та знайома купила на прохання ректора два білети для нього та його дружини. Проте ректора прихопив тиск і вони вимушено відмовились від концерту. Назар Дмитрович наказав подрузі кур’єром доставити білети Аркадію, щоб «не пропали.

— Стоп! — зриваюсь на ноги та відходжу на середину кімнати. Тепер біль з грудей перекочується у скроні. Адреналін жене нестримно. — Аркадій … Андрійович, мабуть, прийде з нареченою. Білетів же пара.

У відповідь Таміла махає тендітною ручкою.

— Його дівчина за кордоном, в Парижі залишилась, тож мені горить зелене світло. Збиратимемось?

— Я… Я… А чому я? — нарешті видавлюю із себе.

— Тому що ти моя подруга, чи ти проти?

Ні, я проти викладача! Пхатись на захід, щоб зумисне перетнутись з Аркадієм — на голову не налазить. Звісно, я проти. Категорично проти. Чи все-таки не дуже категорично?

Дівчинка всередині мене з крихітними ріжками на голівці тремтить від передчуття. Закушую губу у ваганні, проте яскравих причин відмовитись від пропозиції не знаходжу. Та й пізно, бо білети придбано, я в будинку Таміли і дівчина вже тягне мене у гардеробну.

Зі спальні є окремі двері у потаємну мрію кожної красуні. Взагалі будинок Величків — казковий палац, у якому панує магія. І ця магія — неймовірна кількість найрізноманітнішого одягу та косметики, котрі займають площу, рівнозначну моїй квартирі у сірому, непривітному містечку.

— Так, що тут у нас? — промовляє під ніс господиня, походжаючи поміж стелажів. — Тобі підійде блакитний або зелений. Стась, ну чого завмерла. Вибирай, що подобається. Час не стоїть на місці, зараз візажист приїде.

— Візажист? — ошелешено перепитую, а ноги німіють. — У мене немає грошей, чесно. Можна я так, у своєму?

У відповідь отримую вбивчий погляд і розчарування на обличчі старости.

— У такий день я повинна бути на висоті. І ти поруч мене не повинна виглядати занадто затурканою. Ми молоді, красиві, незалежні! Розслабся!

Ми незалежні, коли на карті є чималий баланс. Коли ж там нулі — сірість, осіння непривітна і холодна мряка.

Увагу привертає проста чорна сукня, що скромно примостилася на вішаку. Мабуть, староста вдягала її, якщо взагалі вдягала, до церкви.

— Можна? — запитую, тицяючи на неї пальцем.

Брови подруги здивовано злітають в акуратні дуги.

— Ого! Сміливо! Але якщо хочеш, то будь ласка. До неї підійдуть ось ці черевички.

Не встигаю все зважити, як вона дістає з тумби чорні лаковані ботильйони на височезній шпильці. Господи, у таких можна голову звернути! Святі небеса, подаруйте мені витримку і здоровий глузд.

З кімнати роздається шум, прийшла запрошена візажистка.