РОЗДІЛ 20 СТАНІСЛАВА "Вибір за мною"

Вранці прокидаюсь під надокучливі дзвінки будильника. Неохоче вовтужусь, висуваю руку з-під теплої ковдри і натискаю сенсорну кнопку на телефоні. Звичайні маніпуляції, з яких починається звичайний ранок. Ранок, коли в кімнаті я знову сама. Дивно, та за кілька днів я добряче звикла до присутності Аркадія. Повернувшись обличчям до «його» половини ліжка, ловлюсь на гадці, що сплю на самісінькому краєчку. На рівні підсвідомості я продовжую думати, що чоловік досі присутній, а в повітрі витає аромат важких парфумів, які так йому пасують.

— Збожеволіла! — серджусь на себе та сповзаю на холодну підлогу.

Сирість та дощова погода роблять свою справу: холод такий, що зуби цокотять. Збираюсь у метро, де сьогодні знову роздаватиму сумнівні листівки сумнівної піцерії у не менш сумнівному костюмі гамбургера.

Шлунок голосно бурчить, вимагаючи їжі. Чашка гарячого чаю та бутер з ковбаси і хліба стають справжнім порятунком на першу половину дня.

— Таська, так і загнутись можна, — розмірковую вголос на порожній кухні, запихаючи до рота останній шматок сніданку, який нормальні люди відносять до перекусу.

Мрію, що настане час, закінчу університет, влаштуюсь на престижну роботу, матиму купу грошей і кожного ранку смакуватиму повноцінною їжею. А ще матиму час на ранкові пробіжки, домашнього улюбленця і дуже красивого хлопця. Я б хотіла, щоб мій коханий був зовні схожий на Аркадія. Гарний, зараза. І характер у нього, як виявляється, не таки паскудний. Вчора за себе перепросив, за маму. Зараз хлопцеві важко, його сім’я руйнується, як картковий будиночок.

У порожньому метро, де у вихідний день зазвичай малолюдно, теж холодно і непривітно. Дзвінок від Таїси застає зненацька.

— Привіт! — роздається в трубку енергійний, сповнений передчуттів, голос. — Як справи? Сподіваюсь, не зайнята, бо я маю плани на сьогоднішній день. Будемо призвичаюватись до висококультурного життя. Я купила два білети на виступ камерного хору. Тільки не відмовляй і не кажи, що зубриш літературу дев’ятнадцятого століття.

Дивлюсь на свій «гамбургер» і купу листівок в руці. Справ до вечора, сама ж напросилась, щоб хоч щось заробити.

— На жаль, я дуже зайнята. Якби раніше.

— А ти де зараз? — цікавиться, прислухаючись до шуму на другому плані. — У метро?

— Так, добираюсь у справах.

— Стривай, ти нічого не хочеш мені сказати? — вловлюю в тоні напругу.

Набираю повні легені повітря і випалюю на одному подиху:

— Їду на роботу.

Я роблю правильно, що зізнаюсь. Все-таки Таміла добре до мене відноситься і компанія її подруг останнім часом приймають мене за рівну. Не варто обманювати, рано чи пізно правда вибереться нагору, і тоді взагалі хоч з універу тікай.

— Десь офіціанткою? — допитується вона.

— Майже, — знову дивлюсь на чудернацький костюм. — Сфера обслуговування.

— Слухай, ти справді якась дивна. Горбатишся в ресторані, обходжуючи п’яних дядьків. Я поговорю з татом, щоб знайшов місце в нашому інтернет-магазині.

— Я не стану вас обтяжувати, — закатую очі, подумки обзиваючи себе найбільшим невезінням світу. — У мене все добре, та й незручно якось.

— Не переймайся, Станіславо. У мене тато найкращий роботодавець у світі, ніколи не затримує заробітну плату та не обманює працівників. Якщо старанно працюватимеш, отримаєш приємні бонуси. То як? Сходиш зі мною на концерт?

Видихаю.

— О котрій?

— Зустрінемось о сьомій біля філармонії, або ні, приїжджай до мене о п’ятій, бо ж треба гарненько вдягнутись.

— У мене є сукня нова, — поспішаю перебити Тамілу. — Гарна, в’язана.

— Залиш для університету, — дає настанови староста. — Щось підшукаємо з мого гардероба.

— Таміло, мені удвічі незручно.

— Та годі, — відмахується. — Незручно спати на стелі, а нам, молодим і красивим, не варто перейматися дрібницями. До швидкої зустрічі!

Дівчина розриває з’єднання, не давши змоги заперечити чи відмовитись.

А до вечора я замалим тримаюсь на ногах. Втомлена, голодна та промерзла до кісток добираюсь до гуртожитку. Під теплою водою відігріваюсь, кутаюсь в улюблений столітній халат. У кімнаті порожньо і самотньо. Мимоволі затягую повітря та прикриваю очі, пригадуючи парфуми Аркадія. Дурепа! Для чого? У нього є наречена. Ми два різних світи.

— Краще зосередитись на навчанні і на тому, де заробити гроші, — бубню під ніс.

За вікном бушує справжнісінька злива, приправлена пронизливим дошкульним вітром. Затягнуте сірими хмарами небо нависає над містом, обіцяючи з хвилини на хвилину огорнути осінньою темрявою. Їхати на інший кінець світу немає найменше бажання. Ніби на віддалі впіймавши мої вагання, Таміла надсилає сповіщення, що рівно через двадцять хвилин біля входу чекатиме водій з машиною.

Клас! Я не звикла до такої розкоші, але зараз готова розцілувати старосту.

З одягу у мене знаходяться чорні штани-палаццо та білий светрик. Старенький, якщо придивитись зблизька, волосся викладаю у гульку та кутаюсь у зелену балонову куртку В обумовлений час вибігаю з гуртожитку. Водій, справжній професіонал своєї справи, з безпристрасним тоном прочиняє перед мною дверцята величезного позашляховика, і яким же щирим є моє здивування, коли на задньому сидінні сидить незнайомий чоловік. Він зустрічає мене приязною усмішкою на тонких губах. Схожість зовнішності Таміли та власника автівки — разюча, тож напрошується логічний висновок: це батько старости.