РОЗДІЛ 19 СТАНІСЛАВА "Знову сама"

Аркадій затягує під сходи, саме у те місце, де зі мною ледь не поквитався Павло. Яка іронія долі!

— Відпусти! Що ти у біса робиш? Нас можуть побачити, — вириваюсь з мертвої хватки його рук. Це для інших він викладач, а для мене — джерело катастроф на руду голову.

— Тихо, а то справді помітять, — шепоче Аркадій, міцно притискаючи мене спиною до холодної стіни. У цьому темному коридорчику є тільки я та його голосне дихання, яке розбивається жаром об моє обличчя. Чоловік роззирається. Зі сторони ми виглядаємо як… Господи, хоч би ніхто не проходив повз.
За кілька нескінченних, довгих хвилин коридор порожніє.

Та ми продовжуємо тихесенько стояти, притискаючись один до одного безпрецедентно близько. Заборонено близько. Інтимно близько. Я роблю помилку, зазираю в чорні очі Аркадія, який останнім часом перетворюється у мій персональний жах.

Мить. Секунда. Не мигнувши. Не дихаючи.

Повільно він відпускає мої руки, які тримав між нами. Я вловлюю фізичний холод на шкірі, де тільки-но торкались його гарячі долоні.

— Скільки ще сьогодні пар? — цікавиться він одними губами. Тихий голос покриває тіло мурахами.

— Три, — відповідаю надламано.

— Мої закінчились, пропоную поїхати разом додому.

— Здурів? — зриваюсь на крик, але Аркадій вловлює чиїсь кроки у безшумному коридорі й прикладає мені до рота руку. Вона гаряча. Вогняно-гаряча.

— Не залишу тебе без нагляду в університеті. Голіцин — справжній виродок і він дуже небезпечний.

Коли його долоня опускається, роблю глибокий видих та гнівно випалюю у вічі:

— Даремно намагаєшся гратись у лицаря. З негідника кепський захисник.

Чорні очі пронизують наскрізь.

— А який, на твою думку, повинен бути захисник? — подається вперед.

Його рване дихання торкається щік, які зрадницьки червоніють, палають, горять вогнем. Добре, хоч темно навколо, і Аркадій не помічає, наскільки сильно я соромлюсь у його присутності.

— Точно не таким, як ти!

Сильно штовхаю чоловіка в груди, змушуючи його зробити крок назад та звільнити шлях до втечі.

— Стась, — звертається, розвертається услід. — Я сьогодні з’їду з кімнати.

Почуте зупиняє мене на місці. Серце наповнюється дивним розчаруванням, ніби тільки-но сповістили про втрату чогось цінного і важливого.

Спрямовую погляд на Аркадія, який також відверто дивиться на мене. Мабуть, вчорашні посиденьки за моїм домашнім завданням, його сьогоднішній легкий флірт із старостою грають злий жарт з моїм сприйняттям світу, бо всередині все перетворюється на пустелю.

— Я хочу перепросити, — додає покійним, виваженим тоном. — Вибач за поведінку матері того дня, коли привіз тебе у наш будинок. Вона вчинила не по-людськи, не мала жодного морального права виганяти під дощ. Ти не вина, що мій батько, знайшовши молоду коханку, вирішив з нею розлучитись. Розумієш, у тата дуже складний характер та вперта вдача. Не визнаючи нічиєї думки окрім своєї, він робить оточенню боляче. Всі роки шлюбу мама мирилась з його вадами, по своєму кохала і створювала затишок в домі заради мене. У сім’ї Гальських я одна дитина, тому мама принесла себе в жертву, щоб не зростав безбатченком. Якщо бути чесним, вона даремно старалась. З батьком у мене складні стосунки, а сама вона опинилась на межі нервового зриву.

Відверті зізнання шокують. Гордий, самовпевнений мажор вміє перепрошувати? Мовчу, бо дійсно не знаю, що сказати. Витримавши паузу та не дочекавшись відповіді, він робить крок вперед, продовжуючи:

— Але я не кращий за батька. Такий самий негідник.

У його слова звучить прямий натяк на нашу першу зустріч посеред проїзної частини. Намагаюсь хитрувати:

— Ну, невинний флірт з Тамілою навряд слід відносити до розряду зрад. Тож твоя Ніколь може спати спокійно.

— Таміла? — здивовано скидає бровою. — Я не фліртував з нею.

— Справді? — роблю крок вперед і суплюсь. Розмова різко змінює тему. Господи, що я витворяю? Які претензії висловлюю хлопцеві, якого знаю всього кілька днів. Стоп, Таська! Зупинись!

— Ти що ревнуєш? — у нього очі лізуть на лоба, а тонкі губи здригаються у кутиках.

— Ще чого! З якого дива стану ревнувати. Нехай Ніколь переймається ревнощами.

— Сама сказала, що їй нічого хвилюватись, — ступає ще один крок. Тепер між нами якийсь метр відстані, тож Аркадій з легкістю зчитує мої справжні емоції. У темних очах заграють хитринки.

— Мені абсолютно байдуже до тебе і твоїх жінок.

Я тікаю. У прямому значенні слова тікаю від викладача, якого вважаю…

— Станіславо, вибач, що тоді не кинувся слідом і не відвіз назад у місто. Я завагався, чи дійсно ти не шахрайка.

— А зараз думка змінилась? — таки озираюсь, запитуючи. Голос відбивається від високих університетських стін, розноситься всім приміщенням. Із сусідньої аудиторії, втупившись у телефон, виходить студентка. Я та лякаюсь, що не чую його слів і стрімголов кидаюсь бігти у протилежному напрямку.