РОЗДІЛ 17 СТАНІСЛАВА "Рятівниця"

— Після нашої спільної роботи над твоїм домашнім завданням не знаю, чи варто питати завтра на семінарі, — звертається Аркадій розстеляючи ліжко.

На серці панує легкість і невимушеність гарно проведеного вечора. Буквально тільки-но мажор відкрився з іншої сторони, з тієї, яка розбавляє його стильну чоловічу натуру легкою романтичною чарівністю. Зручно вмостившись на ліжку, він підкладає під голову руку і спокійно продовжує, ніби не я ляжу поруч.

— Ти маєш природні здібності до навчання і дуже хорошу пам'ять.

— Інколи хороша пам'ять грає зі мною злі жарти, — відповідаю стримано, натякаючи на необхідність дотримання субординації. Все-таки від дівчини залежить дистанція, яку чоловік триматиме між ними. Погляд падає на вільну часину ліжка, зрадницьке серце робить в грудях кульбіт, видаючи мою сором’язливість.

Господи, Таська, заспокойся. Візьми себе в руки, не показуй емоцій. Ти повинна залишатись незворушною, байдужою стіною. Не можна давати слабинку, бо виглядатимеш в його очах ідіоткою.

— Все гаразд? — запитує Аркадій, вгледівши легкий рум’янець на щоках. У нього чималий досвід спілкування з дівчатами, моє зніяковіння вмить розпізнає. На щастя, він розвертається на протилежний бік та накривається під саму голову.

Вимкнувши світло, навшпиньках підбираюсь до ліжка, скраєчку прилягаю і міцно-міцно стулюю повіки. Божевільне серце поволі заспокоюється, даючи можливість заснути. Чи то денна втома, чи то повний шлунок впливають на організм таким чином, що я провалююсь у непроглядну темряву до самісінького ранку.

Будильник нестерпно верещить на всю кімнату, приглушуючи залишки сну.

А в мене немає сил відірвати голову від подушки чи простягнути руку до гаджета під ліжком.

Спати. Моя свідомість не готова вмикатись у новий день.

Чую, як з протилежного боку ліжка прогинається матрац, і Аркадій, без краплі сорому, перевалюється через мене до надокучливого телефону.

Господи милосердний!

Його вага придавлює до постелі, а приємне тепло від шкіри передається навіть через тканину піжами і ковдру.

— Що ти робиш? — скрикую під його грудьми.

— Вибач, але твій будильник вдруге тарабанить. Мої барабанні перетинки не витримують, — голос чоловіка звучить над самісіньким вухом.

Відслонившись, Аркадій бухкається на свою подушку, прикриває чоло тильною стороною долоні.

— Тобі кепсько? — запитую, вгледівши на запалих щоках почервоніння.

Продерши горло, він відповідає із заплющеними повіками:

— Трохи голова болить.

— Стривай, — підводжусь на лікті.

Жіноча турботливість бере гору над здоровим глуздом, бо я долонею перевіряю наявність у сусіда температури. Його здивовані очі розширяються до неможливого, зустрічаються з моїми.

— Що ти робиш? — запитує хворим осілим голосом.

— У тебе температура! Мабуть, вірус підчепив. Лежи, я принесу градусник.

І замість того, щоб вчинити як нормальні люди, тобто обійти ліжко, я перескакую через враженого Аркадія до шафи.

— Ти точно божевільна, — стогне він услід, коли зачіпаю ногою його живіт. — Не дозволиш померти своєю смертю.

— Звісно, ні! — кажу, нишпорячи в аптечці. — Якщо живеш у моїй кімнаті, спиш у моєму ліжку, доведеться грати за моїми правилами. О, знайшла! — переможно підношу догори ртутний термометр, зі знавцем справи струшую і подаю Аркадію. Його чіпкий погляд ковзає моїм обличчям.

— Боюсь уявити, які правила пануватимуть у твоїй сім’ї.

— Я про це не думала. Мені тільки вісімнадцять.

— Моя мама вийшла у вісімнадцять років заміж, і бабуся теж.

— Тобі пощастило мати таку бабусю, — із захопленням пригадую стареньку з лагідними очима, яка дуже добре віднесла до мене у зміїному кублі Аркадія.

— Вона б зраділа, дізнавшись, що ти моя студентка і я допомагаю тобі з підготовкою домашніх завдань.

Пирскаю іронічним сміхом.

— А про все це, — обводжу руками кімнату, — позитивно відгукнулася б? Чесно? Я сумніваюсь.

Поки Аркадій вимірює градуси свого шикарного тіла, під його проникливим спостереженням обираю довгу шерстяну сорочку та чорні вузесенькі джинси. На моїй худорлявій фігурі сорочка скидатиметься на плащ-намет, а штани, навпаки, додадуть мініатюрності. Вийде круто, мій улюблений стиль.

— Чому не одягаєш в’язану сукню, яку подарувала бабуся?

Питання застає зненацька. Зціпенівши, мить стою на місці, і щоб якось розрядити навислу незручну обстановку, поправляю волосся та невимушено зітхаю.

— Вона дуже гарна, триматиму для особливого випадку.

З речами ховаюсь у ванній кімнаті. А коли двері зачиняються за спиною, притискаюсь до них і прикриваю повіки. Серце у грудях зраджує, товче. Чому? Чому я починаю втрачати самоконтроль від темних очей? Чому все частіше завмираю на повних червоних губах Аркадія?

— Збожеволіла! — тихо шепочу, притискаючи сорочку до грудей. Але навіть мій одяг просякнутий його витонченими парфумами, як і вся кімната, уся я.