РОЗДІЛ 16 СТАНІСЛАВА "Залишаймось на "ти"

Після солодкого стогону слідує муркотливе звернення французькою, я встигаю побачити лише копу світлого пишного волосся дівчини на екрані. Мабуть, гарна, бо волосся справді як у принцеси.

— Що ти тут робиш? — зривається на ноги Аркадій, водночас закриваючи кришку ноутбука. У його очах і переляк, і сум’яття, і сором.

— Живу! — голосно вигукую та вмикаю світло. Кімнати заливається тьмяним світлом однієї єдиної лампочки на стелі. Аркадій мружиться, а я встигаю роздивитись характерний горбик … там.
Горбик. Бляха, гірка. Призвичаївшись, чоловік перехоплює мій погляд, і ми червоніємо обоє. Відвертаюсь, глибоко дихаю, прикладаю максимум зусиль, аби вгамувати шалене серцебиття в грудях. Адреналін женеться венами, і кров боляче пульсує у скронях.

— То ти тут…

— То я тут.

Говоримо синхронно та ніяковіємо ще дужче.

— Окей, говори першою, — простягає вперед руку у звичайному жесті. Боюсь уявити, де перед цим була рука і що вона робила.

— Ти з кимось розмовляв. Перепрошую, що перебила.

І не лише розмовляв. Схоже, блондинка доходила до межі. Десь у грудях починає пекти цікавість, замалим стримуюсь від уїдливих слів.

— Ввічливі люди стукають, — знову махає рукою. Його губи міцно стиснені в тонку лінію. Аркадій накосячив, шукає шляхи виходу сухим із води.

— Взагалі-то я проживаю у цій кімнаті, маю ключ від дверей і в шафі знаходиться мій одяг. Буде дивно, якщо проситиму дозволу увійти.

— Ми — чужі люди, тому стукати треба.

Аркадій нарешті опановує емоції та з розгону хлюпається у глибоке, потріпане студентським життям, крісло. Його широкі мускулисті плечі визираються із-за спинки, привертаючи увагу жінки всередині мене. Продираю горло, посилаючи цікавість якомога далі. Аркадій Андрійович мажор, самозакоханий індик, впертий віслюк і врешті – решт мій викладач в університеті.

А зараз він зовсім не такий, як у діловому костюмі. У спортивних штанах, чорній футболці з бентежним виразом обличчя він схожий на нормальну людину, яка прийшла додому з роботи і перевдягнулась в буденний одяг. Навіть плечі злегка опущенні та волосся закудлане.

— Вам з’їхати треба, — з докором в голосі відповідаю. — Бажано в найкоротші терміни, бо все це, — картино обводжу руками кімнату з двоспальним ліжком, — скоро перетвориться у новину номер один. Мене виженуть в навчального закладу, а ваша репутація згорить синім полум’ям.

— Не в моїх правилах заводити інтрижки зі студентками, та багато хто заздритиме дівчині, яка зуміє причарувати викладача.

— Вертіти хвостом — великого розуму не треба, складніше розгрібати наслідки. Якщо у тебе є впливові зв’язки — ти будеш у центрі заздрощів, якщо ні — суспільні індивіди ковтнуть і не подавляться. У моєму варіанті підходить виключно останнє: зацькують, позбавивши шансу на майбутнє.
Закинувши руки за голову, Аркадій розвертає крісло в моєму напрямку. У його погляді зблискують іскорки здивування.

— Де вешталась так довго? За вікном вечір темний.

— Була в гостях в одного з таких соціальних індивідів, — відповідаю, стягуючи куртку та взуття. Дика втома насувається на голову, смачно позіхаю та йду до шафи по халат. Я тепер не залишаю у ванні одягу, не хочу, щоб сусід дивився.

— Сподіваюсь, не в придурка Голіцина?

— Запам’ятали прізвище?

Намагаюсь говорити рівно, не видаючи внутрішнього хвилювання, яке з кожною наступною секундою обволікає душу. Я боюсь теми, котру боюся пояснювати.

І соромлюсь…

— Через що виник конфлікт з Павлом?

Треба ж, ім’я згадав.

— Цьому придурку, як ви зазначили, для конфлікту вистачить одного незрозумілого для нього слова. Не звертайте уваги. Я сама розберусь.

— Вимагає грошей?

— Даремно старається, у мене вітер у кишенях свище. А як жінка я не приваблюю такий типаж чоловіків. На щастя… Тож покричить і перестане.

Аркадій супить брови, губи складаються у тонку лінію. Він розмірковує, гарячково приймаючи якесь складне рішення.

— Я поговорю з деканом.

— Ви що? — витріщаю очі на несповна розуму сусіда. — Не вистачало, щоб всі тикали у мене пальцями.

— Тоді сам розберусь, — твердо промовляє він, склавши руки у піраміду.

Рішучий, але нам не треба.

— Не напружуйтесь, Аркадію Андрійовичу, вам не личить.
Вхопивши ривком рушник з полиці беру курс на ванну. У спину летить:

— Відколи ми перейшли на «ви»?

— Відколи вас признали викладачем в наш університет, — роблю чіткий наголос на кожному слові. Нехай знає: я дотримуватимусь сурової субординації і зайвий раз не гляну в напрямку джерела нових незручностей. Ігнорування — моя найкраща зброя. Принаймні на теперішній час.

Поки миюсь в душі, обдумую візит до Таміли та нашу несподівану дружбу. Загалом, дівчина склала хороше враження, вона легка в розмові, розкута в поведінці, натхненна, вродлива. З нею просто приємно знаходитись поруч. Інша справа я. Ми в апріорі не можемо дружити, ми кардинально різні, з протилежних світів. У моїй присутності Таміла блищатиме ще краще, біля неї я скнітиму і видаватимусь чорною грудкою на фоні щирого золота.