РОЗДІЛ 13 СТАНІСЛАВА "Поезія твоя"

Я тікаю, просто тікаю від свого рятівника, нічого не пояснюючи. Його питання дзвенять у вухах, але їх перекрикують голоси Голіцина та його схиблених дружків. Вони знайшли нову жертву — мене.

«Гроші заплатиш за оце», — тикав на синець Павло.

«Не принесеш, побавимось по-дорослому», — говорив інший.

«Фу, гидко пхати в неї. Село!» — визжав третій.

Потім прийшов він. Аркадій. Людина, яку ненавиджу понад усе. Він зруйнував мій тихий спокій і, вступившись перед хлопцями, штовхнув на нову небезпеку. Голіцин не відступить принципово.

Очі наповнюються слізьми ще до того, як вириваюсь з його рук. Соромно. Соромно за слабкість.

По дорозі до туалету заходжусь ревом. На щастя, пара тільки закінчилась, і я нікого не зустрічаю в тихому коридорі.

Коли двері за мною зачиняються, падаю руками на край раковини. Тепер сльози течуть мовчки, безупинну, без істерик, без драм. Дуже довго я тримала їх в собі.

Починається наступна пара, а я продовжую стояти перед дзеркалом. У його відображенні не я. Там чужа, інша дівчина з втомленими очима і розтерзаною душею, вона крихка і до болю самотня. Десь через годину заспокоюсь. Треба йти на третю пару, інакше поставлять пропуск. Добре, хоч викладачка адекватна, зайвий раз не чіпатиме.

Умившись холодною водою, так-сяк підправивши волосся, невпевненими кроками після дзвінка йду до своєї аудиторії. Всі готуються, розкладають зошити, лише Голіцин з компанією перешіптуються, поглядаючи у мій бік.

Обираю місце на першій парті, ближче до вікна, спиною до всіх.

Тільки встигаю вмоститись, як двері відчиняються. У приміщенні западає гробова тиша, ніби настало друге пришестя. Я також підводжу очі на…

— Добрий день, я ваш новий викладач Аркадій Андрійович.

Чорні, знайомі до крику очі, блискавично оглядають парту за партою, завмирають на гальорці під егідою Павла, а тоді знаходять мене — збентежену, вражену, оторопілу. Не вистачає слів описати сум’яття в душі, коли бачу навпроти мажора, який замалим не позбавив життя на дорозі, нахабу, який зайняв моє місце гуртожитку, рятівника, який необачною допомогою підкинув додаткових проблем.

Ідеальний. Костюм Аркадію неймовірно пасує. Вранці я не встигла роздивитись, бо вискочила з кімнати першою, а у коридорі під сходами його зовнішній вигляд взагалі не цікавив. Проте зараз…

Темно-синій костюм сидить на рельєфних м’язах наче литий, біла сорочка підкреслює смуглу шкіру та чорне-чорне волосся. Його акуратні брови та коротенька борода на тлі цупких тканин додають обличчю мужності і водночас ніжної, вразливої романтики. Аркадій високого зросту, пропорційний, елегантний. Продерши горло, він повільно підходить до викладацького столу, розміщеного якраз навпроти мого, кладе теку.

— Сьогодні ми розпочинаємо курс з літератури дев’ятнадцятого століття.

В одній із книжок я читала, що голос головного героя звучав як музика. Здивувавшись порівнянню, навіть засміялась. Господи, як глибоко можна помилятись. Мертва тиша, у якій моє серцебиття звучить ударами грому, огортає його сильну ауру.

Намагаюся не дивитися на Аркадія, уточнюю Аркадія Андрійовича, і зосереджуюсь на конспекті з минулої лекції. Букви розбігаються на всі сторони, що читаю — не знаю.

Але його промова продовжується. Спокійний музичний тембр розлітається аудиторією, проникає під самісіньку шкіру, чіпає невидимих ноток в душі. Аркадій в моїх очах ніби трансформується із самозакоханого типа в об’єкт захоплення.

Прислухаюсь. Говорить про поезію, про емоції у віршах, які дарують сміливість бути вільним від масок, нав’язаних повсякденністю і власними пересторогами.

— Поезія — це єдина істина правда. Нехай болюча, але завжди щира.

Слова адресуються мені, і клятий задушливий клубок застрягає в горлі. Підвівши очі, вдруге ловлю його погляд. Цієї секунди вистачає, щоб забути про дихання.

Аркадій сідає за стіл, дістає нетбук, швидко набирає комбінацію на крихітній клавіатурі. Користуючись можливістю, спідлоба зиркаю на одногрупників. Дівчата милуються ним ніби грецьким богом, хлопці супляться, а Голіцин з компанією взагалі понуро хилять голови.

Запримітивши мої підглядання, Павло підносить палець до шиї та показує, що мені хана. Стовідсотково погоджуюсь з хлопцем, бо таки «хана». Боюсь, довго не вдасться приховувати спільне проживання в одній кімнаті з двоспальним ліжком на «сімейному поверсі».

— Пропоную познайомитись ближче, — кинувши у напрямку Голіцина швидкий погляд, він бере журнал та починає називати студентів по прізвищах. Кожний підводиться та називає регіон, з якого приїхав навчатись. По списку я п’ята, і коли черга надходить, руки тремтять від хвилювання. Голос Павла теж видається нервовим і невпевненим.

— Зорова Станіслава, — промовляє Аркадій, на що одразу зриваюсь з місця. Як на те стілець із шумом сунеться по паркеті, привертаючи зайву увагу.

Під ніс бурмочу назву крихітного містечка в центральній частині країни.

— Скажіть, будь ласка, кого з поетів дев’ятнадцятого століття любите найдужче? Можливо, продекламуєте улюблений вірш, — пропонує гад, позираючи з-під густих чорних вій. Зловісне хихикання Голіцина роздається за спиною.