РОЗДІЛ 11 СТАНІСЛАВА "Не сама"

Порожніми холодними коридорами відправляюсь на пошуки баби Ніни. Серце в грудях товчеться до різкого болю. Тиша довкола давить, підсилює відчуття неправильності. Що я скажу комендантці? Що застала у своїй кімнаті знайомого напівголого чоловіка? Що я не можу вигнати його з кімнати і прийшла кликати її на підмогу?

Опинившись навпроти дверей у кімнату жінки, застигаю. У голові крутиться калейдоскоп з можливих і неможливих варіацій розвитку подальших подій.

Стоп! А якщо дійсно в Аркадія через сімейні проблеми ніде переночувати? Його батьки склали враження жорстких, самозакоханих людей.

І він далеко не втік від егоїстичних родичів. Такий самий, яблуко від яблуні недалеко падає.
Зробивши глибокий вдих, з певним острахом стукаю до комендантки. Жінка не спить, бо одразу роздається невдоволене буркотіння та гучні кроки з протилежного боку дверного полотна. У проймі показується закудлана голова.

— Чого тобі, Зорова? Сподіваюсь, назвеш вагомі причини, щоб я не вишвирнула твої манатки геть. Ти вдруге турбуєш за сьогоднішній вечір.

— Я дуже перепрошую, але в моїй кімнаті сидить молодий чоловік і не хоче виходити.

Очі навпроти збільшують у рази, переповнюються спершу здивуванням, а потім злістю. Хвилину їхня власниця думає, і її обличчя змінюється.

Величезна рука штовхає мене в плече, відганяючи від дверей.

— Ану тихо, дуреписько! Обкурилась? Напилась? Де вешталась цілісінький вечір? Галюцинації? Я зараз швидко приведу тебе до тями, викличу лікарів і поліцію. В одну мить вилетиш з університету та повернешся в болото, з якого вилізла.

— Стривайте. Я нічого подібного не приймала. Просто в моїй кімнаті чогось живе стороння людина, Аркадій. Він стверджує, що саме ви дали ключ від дверей і запевнили, що може жити без проблем.

— Нічого не знаю, — рявкає у відповідь стара. Та очі, котрі налякано бігають зі сторони в сторону, свідчать протилежне. Дамочка усвідомлена, хто насправді перебуває на моїй житловій площі. І в неї є причини ігнорувати моє звернення. — Йди проспись, — додає суворим тоном.

— Але ж…

— Ніяких але. Геть з очей, а то дійсно викличу поліцію.

Такого повороту подій я точно не очікувала, збираючись вияснити правду. На мене накричали, звинуватили в усіх гріхах людства та виставили дурною.

Сльози навертаються на очі, загороджують туманною пеленою сходи. Чіпляючись за поручні, з образою на душі, підіймаюсь на клятий шостий поверх. Господи, сьогоднішній день нарешті закінчиться?

Поки я розбиралась з коменданткою, Аркадій без жодних докорів совісті заснув у моєму ліжку. У моєму ліжку! Ще й ковдру негідник підібгав під себе і по-господарськи вимкнув світло. Від безсилля опускаються руки. Хочеться вити, верещати на всю горлянку. Я втомилась, просто втомилась боротись за виживання. Окидаю заплаканим поглядом напівтемряву, прорізану світлом з коридору. Можна лягти на підлозі, та підстелити нічим.

На хитких ногах підбираюсь до постелі, вмощуюсь на саменькій краєчок, від дикої утоми повіки заплющуються і я провалююсь в холодну темряву сну. Час від часу у цій темряві виринають уривки фраз, фрагменти противних людей, з якими доводилось перетинатись. Серед мотлоху кілька разів показується нахабна фізіономія Аркадія. То він кидає в обличчя купюри, то виганяє зі свого будинку, до палко торкається мене в моєму ліжку. Здається, я кричу. Потім провалюсь в сни, марю, плачу. На ранок я прокидаюсь з нудотним болем в голові. Схоже у моєму мозку поселяється зграйка активних дятликів, котрі вирішують влаштувати перегони, хто швидше проб’є дірку.

Стогін виривається з губ, ноги від вчорашнього ходіння в метро гудуть. Вимкнувши надокучливий будильник, потягуюсь в ліжку і з головою пірнаю під ковдру. Боже, як не хочеться вставати із затишного гніздечка! Та варто розплющити очі, як голову таранять неприємні думки. Навіть боюсь уявити, що сьогодні втне Голіцин в університеті. Він у порошок зітре за сміливість гепнути його в обличчя.
Неприємний холодок стікає по спині до сонячного сплетіння. Погані передчуття змітають з ліжка, і я різко ставлю ступні на холодну підлогу.

— Ох, бляха!

— Так вчать висловлювати на філологічному? — розтягує м’які губи в посмішці Аркадій. Озираюсь, одночасно пригадуючи, що в ліжку не сама. Одна рука чоловіка під головою, інша лежить неприпустимо близько до моєї половини. Завмираю на оголених грудях, які потужною горою здіймаються у такт спокійному диханню. Край ковдри сповзає, виставляючи на показ чорні боксери та мускулисту, покриту дрібними чорними волосинками кінцівку. Цієї ночі я вперше спала з чоловіком.

— Тобі не соромно? Прикрийся, будь ласка.
Варто відвернутися, проте очі ніби застигли на порцеляновій шкірі нічного гостя. Усередині щось починає нити. Щось пекуче і спекотне.

— Чого? — скидає бровою. — Ми дорослі люди.

— Чужі, якщо говорити точно.

— Згідний, тому пропоную сьогодні з’їхати з кімнати. Вона належить мені. Якщо не віриш, поглянь на ключі, надані коменданткою.

З цими словами у всій ідеальній красі Аркадій перетинає кімнатку та з внутрішньої кишені розвішаного піджака дістає в’язку. Спіймавши її у повітрі, роздивлюсь синій пластиковий брилок з намальованою маркером цифрою «69». Два тижні тому я отримала аналогічний, синій і з цифрою «69». Напрошується висновок: коменданта спеціально поселила в мою кімнату мажора, при тому моєю думкою не поцікавилась, бо вирішила, що я схилю голову і заберу речі сама.