РОЗДІЛ 10 СТАНІСЛАВА "Нічний гість"

Слідом за моїм криком звучить інший — глибокий, гортанний, чоловічий. Від жаху тіло ціпеніє, а серце обривається та летить у п’яти.

— Ти хто і що тут робиш? — звучить зрозуміле і незбагнене питання десь під мною.

Тепле дихання розбивається об моє обличчя, гаряче тіло обшпарює крізь цупку тканину халата. І цей голос… Він до відчаю знайомий. Аромат чоловічих парфумів лоскотить ніздрі. Знайомий аромат. Однак подібний збіг нереальний.

— Відпусти, мені боляче.

— Станіслава, — ім’я летить з його вуст прямісінько в мої, відзивається всередині хвилюючим трепетом. Свідомість миттєво знаходить відповідь на логічне питання: хто зараз міцно-міцно стискає руки.

— Аркадій? — перепитую в унісон. Ні! Мій втомлений мозок ловить галюцинації.

Чоловік послаблює хватку, одним ривком скочує обважніле тіло набік, а потім підводиться і вмикає світло — яскраве, безжальне, вбивче. Посеред кімнати з не менш вбивчим виразом обличчя, ніж мій, стоїться у всій красі високий чоловік з рельєфними м’язами рук, плечей, з кубиками пресу, прикрашеного чорною смужкою волосся, що ховається під гумкою боксерок. Широко розкриши очі, роздивляюсь творіння матінки-природи, з якого можна сміливо ліпити прообраз давньогрецького бога. Він бездоганний, привабливий, сексуальний. Западає незручна мовчанка, у якій бідолашній Таські ніяк не вдається зімкнути щелепи та опанувати шалене серцебиття. Ситуація двояка: я в старезному халаті у кімнаті гуртожитку, Аркадій в одних трусах в кімнаті гуртожитку. Одне до одного не клеїться, його присутність логічно не пояснюється.

— Що ти тут робиш? — ставлю ще раз питання.

— Намагався поспати, — розводить руки в сторони. І лише зараз помічаю біля порогу розкриту валізу, акуратно примощені туфлі, чорне пальто та костюм на підлоговій пересувній вішалці.

— Якщо не помиляюсь, у цій кімнаті живу я.

— Помиляєшся, бо мене запевнили, що вона порожня.

— Як бачиш ні, — злісно кидаю у його спантеличену величність невдоволені блискавки.

Як за помахом чарівної палички вистрибую з ліжка і прочиняю перед непроханим гостем шафу.

— Мої речі зберігаються? Зберігаються! Отже, я повноправна власниця кімнати. Не розумію, яким чином ти сюди потрапив, і, повір, розбиратись з твоїми проблемами не маю жодного бажання. Збирай речі і на вихід!

Для більшої переконливості тицяю на двері за його спиною. Пропозиція зовсім не радує зарозумілого мажора, він супить брови, підтискає правильної форми губи, з бойовим викликом схрещує руки на грудях. Не поступиться. Такі не здаються.

— Послухай, у мене був важкий день. Я хочу відпочити. Тож, будь ласка, без ексцесів звільни квадратні метри.

— Ні, — промовляє впертим тоном. — Комендантка дала ключі і пообіцяла, що мене ніхто не потривожить, тому речі слід пакувати тобі.

— Збожеволів? Куди подамся просто ночі?

— Туди, звідки прийшла, — демонстративно шкіриться зухвалець. Йому чхати на проблеми незахищеної бідної дівчини.

— Там, де я була, не дуже приємно, — шиплю крізь зуби. — І туди не повернусь.

— Пропоную сходити до комендантки і розібратись в ситуації.

— Навряд вийде, — парирую, гордо піднявши підборіддя. — Коли баба Ніна спить, її танком не розбудиш.

— А може не спить?

— Спить, спить. До слова, вона дуже бубніла, що я перебила її перший сон, — обійшовши напівголого чоловіка, прочиняю у коридор двері. — Геть!

Він зирить на коридор через плече, чорні очі добирають відтінків грозової ночі. Складається враження, що вхопить за горлянку, шпурне і нагородить копняком на додаток. Неприємний тип, як і вся його божевільна сімейка.

На язику крутяться уїдливі питання, мовляв, якого милого занесло в гуртожиток? Чому не ніжиться на модній постелі в рідних стінах? Чого залишив люблячих батьків і припхався на мій «сімейний поверх»? Ковтаю клубок, що несподівано утворився під час німої сцени, а разом із ним тривожні думки.

— Я ж сказав, що залишаюсь.

Аркадій у кілька розмашистих кроків перетинає кімнатку, гепається у ліжко та обкутується ковдрою. На хвилиночку, моєю ковдрою!

— Ну, знаєш! — зриваюсь на крик. У будь-якої нормальної людини здадуть нерви. — Твоя поведінка не вписується в жодні рамки.

Невидима сила наповнює вени, і я одним ривком стягую з нічної приблуди теплий плед.

— Мама не вчила, що користуватись чужими речами негарно? — нависаю над Аркадієм. Я готова… Я готова…

Наші погляди схрещуються. Закон земного тяжіння припиняє існувати. Є він та я, а ще невидима нитка, яка тягнеться від душі до душі. Два полюси, два різні розряди.

— Чому ти не вдома? — наважуюсь поцікавитись згори. Мій голос рівний, навіть співчутливий. Так говорять до бездомних тваринок, котрі позбавлені любові та піклування. Чи то раптовий прояв людяності, чи то життєва безвихідь змушують Аркадія довіритись. Відповідає спокійно:

— Так склались обставини, що певний час я житиму в гуртожитку.

Тема неприємна.