РОЗДІЛ 9 СТАНІСЛАВА

— Не хвилюйся, я обов’язково найближчим часом знайду роботу і попрошу аванс. Так, я знаю, що грошей немає зовсім, але, мамо, заспокойся, будь ласка. Ти рознервуєшся і стане гірше, а тобі не можна зайвий раз хвилюватися, згадай про своє серце. Що я сьогодні робила? Вранці пари, зараз повертаюсь в кімнату. Ні, не голодна, купила в буфеті булку та склянку соку.

Нахабно брешу, притримуючи телефон затисненим між плечем та вухом. В одній руці держу стос книг з бібліотеки, вільною — прокручую замок у свою кімнатку, де поталанило мешкати без сусідок. Так сталося, що кімната під номером «69» призначена для молодої сім’ї, тобто, знаходиться на шостому поверсі гуртожитку, відведеному спеціально для сімей викладачів чи інших людей, які працюють в університеті. Кімната межує з аналогічної кімнатою та у спільному користуванні в «боксі» є окремі ванна з туалетом. Кухня одна на все крило, і щоб приготувати смачненьке, слід займати чергу із вечора. Загалом поверх схожий на величезну комунальну квартиру. Чому проживаю без однокурсниць? В останні дні серпня я захворіла на ангіну, довелось затриматись вдома, підлікуватись. Відповідно дівчата позаймали вільні місця. Коли ж я приїхала в місто із свого богом забутого закутня, ледь не опинилась на вулиці, бо спати було ніде. Комендантка бабка Ніна дозволила тимчасово пожити у вільній (єдиній!) кімнатці з невеличким двоспальним ліжком, шафою, столом та двома кріслами. Небачена розкіш коштує мені вечірньої години прибирання у коридорах нашого сімейного шостого поверху.

— Донечко, не ходи голодною. Ти і без того аж світишся, худесенька, тендітна, — тараторить мама.

Від думки про їжу шлунок зводиться болючим спазмом, на очі навертаються сльози. Як на те на кухні хтось смажить картоплю, стійкий аромат їжі залітає в кожнісінький закутень приміщення.

— Та їм я, їм. Добре, мамусю, зараз перевдягнусь і бігтиму на підробіток, біля метро розливатиму рекламу. За кілька годин обіцяли непогані для студента гроші.

Вічно голодний студент готовий працювати до темної ночі, аби отримати обіцяні кошти. Із заощаджень у мене залишилось дріб’язку якраз доїхати до місця роботи. І все! Ні грошей, ні харчів! Мої яблука пропали через самозакоханого мажора на дорогущій тачці. Згадка про вчорашні події у фешенебельному котеджі за містом прорізає серце болем. Зі мною повелись, як з брудом під нігтями, вигнали і забули. Сердитий власник будинку, його навіжена дружина варті один одного. Для них прості смертні не мають жодного значення. Аркадій взяв від батьків всі найгірші чесноти. Запросив у будинок, а коли виганяли та принижували, навіть не захистився. Про те, як добрилась до міста, згадувати не хочу, нехай залишиться кошмарним сном.

— Хам! — зопалу скрикую на всю кімнату.

Дурепа, чого згадувати цього ідіота? Там взагалі немає про кого говорити.

Відклавши книги на стіл та кинувши сумний погляд на ліжко, на яке б не проти прилягти, виходжу з кімнати. У голові паморочиться від голоду. Подумки наказую собі протриматись до вечора і як нагороду за витривалість я порадую свій організм чимось смачненьким, наприклад, куплю яйця, молоко та приготую найсмачніший у світі омлет. Ох, як же хочеться повернутись на кухню придуркуватого мажора, поласувати смаколиками. Дійсно щастя мати холодильник, забитий їжею.

Ситий голодного не зрозуміє. Саме так у моїй ситуації.

Надворі знову нещадно лупить дощ, крижані пориви вітру пробираються під тонку курточку, куйовдять довге волосся, котре вибивається з-під шапки. Тішусь думкою, що біля метро я зміню хлопця, заберу у нього костюм гамбургера, і хоч так захищусь від дошкульної сирості.

Потираючи задубілі руки, виходжу з маршрутки та спускаюсь у підземку. Прищавий хлопчина нетерпляче тупцює на місці, а вгледівши мене, з непідробленою радістю вручає ідіотський костюм. Мої сподівання зазнають фіаско, бо одяг геть мокрий, брудний, ще й запах специфічний.

— Удачі, мала, — шкірить криві зуби.

— А гроші тобі заплатили?

— Ага, кинули на картку, — сміється не надто нормально.

Я не розумію, чи він говорить праву, чи насміхається. Неохоче натягаю «гамбургер», у якому схожа на зіпсований харчовий продукт.

— Смачна піца, свіжі гамбургери, — вигукую до перехожих, марно намагаючись вручити чорно-білий непрезентабельний буклет.

Дивні ці замовники, бо один мій вигляд відлякує потенційних відвідувачів і прихильників фаст-фудів.

Повз проходить компанія студентів, сміються, штовхаються. Раптом серед них упізнаю одногрупника Павла Голіцина, найбільшого бовдура з усіх можливих. Для стовідсоткового щастя не вистачало, аби помітив мене при повному бойовому. Павло рідкісний негідник, який залюбки знущається і кепкує над слабшими. А я слабша, оскільки ходжу у поношеному одязі, не маю крутого телефону і заможних батьків.

Відвертаюсь, схрещую пальці, подумки благаю, щоб пройшов повз.

— Опана! — верещить на всю горлянку Голіцин. Не пронесло. — А хто це тут такий симпатичний? Ага! Дай вкушу!

Хлопець буквально налітає, наступної секунди смикає «гамбургер» в районі сідниць. Я відсахуюсь в сторону.

— Брикливий гамбургер, — вибухає реготом його друг у чорній стильній куртці, прикрашеній на рукаві лейбом відомого світового бренду. — Ой, як смердить! Павле, відійти, а то отруєння заробиш.
П’ятеро хлопців обступають мене зі всіх сторін, регочуть, шарпають. Перехожі косяться у нашому напрямку, проте ніхто не поспішає на порятунок. Глобальна світова байдужість.