РОЗДІЛ 8 АРКАДІЙ "Розчарування"

Язик не повертається назвати батька батьком. Окрім ненависті він не викликає у серці жодних емоцій.

Різко штовхнувши двері в його кабінет, широким кроком переступаю поріг. Ніби усередину увійшов нуль, він продовжує роздивлятись екран мобільного телефону. На його обличчі грає розслаблена усмішка, виглядає щасливими і захопленим, а з плечей наче звалився один десяток років. Тато значно помолодшав. Мабуть, кохання до вродливої гарячої дівчини подарувало нове дихання, стало ковтком свіжого повітря, початком другої молодості. Не дивно, що мама лютує. На фоні юної коханки вона — міль.

— Я хочу поговорити, — починаю першим. У горлі заважає давкий клубок, відчуваю, як спиною пробігає холодок.

— Про свою маму? — уточнює безпристрасним голосом.

— Про ваше розлучення, твою молоду коханку і її вагітність. Тобі не здається, що перетнув межу? Що забагато собі дозволяєш? Стільки років вона терпіла твій варварський характер, намагалась дбати про сім’ю, створювала ілюзію щасливої родини, грала на публіку заради твоєї кар’єри. А що отримала натомість? Розбите серце і понівечені сподівання. Підло, дуже підло і незаслужено.
Демонстративно підіймає догори долоню, перебиває.

— Стоп! — відкидається на спинку шкірного крісла. — Ти сам відповів на свої питання. Вона створювала гру, ілюзію, а я втомився брехати, жити і бачити її вічно однакове обличчя. Запитай свою матір, яка вона справжня? А дзуськи відповість. Навіть дорога теща не знає, яка її дочка в душі. Я не хочу більше мордувати себе. Гаруючи роками, я заробляв гроші, створив цілісіньку імперію і зараз маю повне право насолоджуватись життям. Ліля — не коханка, а моя майбутня дружина і матір моєї дитини, яку носить під серцем.

— Окей, у сімейних пар стаються негаразди, та це не причина шукати втіхи і любові на стороні, — пропускаю повз вуха слова про його явний намір одружитись.

— Як же я втомився, — важко видихає батько. Підійшовши до вікна, він вкладає руки в кишені штанів, роздивляється сіру стіну дощу за склом. Цьогоріч вересень щедрий на рясні опади й сірі тумани. Знущається, підкреслюючи пафос ситуації. — Мама виростила тебе слабаком.

— Знову за старе? Кращий спосіб захиститись — напасти? Але зараз мова не про твої розчарування в мені, а наші з мамою в тобі. Це ти нас зрадив полюбивши ще когось, крім себе!

Батько злегка розвертається, скидає бровою.

— Єдине, чого ти навчився на тому філологічному, це грати словами. Зі мною не пройде. Перед невдахами не збираюсь виправдовуватись.

— Ти повинен попросити вибачення.

— За що? — вибухає реготом, ніби верзу несусвітні нісенітниці. — Ще скажи повинен помиритися.
На його сурові очі навертаються сльози сміху. Він протирає дрібні краплини і знову повертається в крісло.

— Давно так не веселився. Моя дружина — істеричка, син — бовдур, теща — мати Тереза і всі вони хочуть, щоб я залишився божеволіти разом з ними. Правду Ліля говорить, для вас я лише джерело доходу, яке боїтеся втратити.

Он звідки віє вітер, Ліля те, Ліля се. Шептуха біля вуха. Стискаю та розтискаю кулаки, стримуватись все складніше і складніше. Розчарування в рідному батькові лезом прорізає серце. Розчарування гостре і невідворотне.

— Мама все одно тебе не пробачить.

— Тоді до чого ця розмова? Навчився бити, як вона, на жалість? Мовляв, де твоє співчуття до літньої жінки, до її молодих років, витрачених на тебе негідника. Ні! — змахує у повітрі вказівним пальцем. — З мене вистачить вашого цирку, а будете викаблучуватись, я подбаю, щоб жили рівно на свої доходи.

— Гроші, гроші, гроші, — розводжу руками, повторюючи батьків тон голосу. — Знайшов, чим дорікати.

— Я не дорікаю, а констатую факт. І зауваж, не лякаю, а попереджаю.

— Ти справжній негідник. Мені прикро, що я твій син! Ти ніколи, ніколи нас не любив! Старий хтивий ко…

— Не смій мене обзивати! — зривається на ноги тато. Градус напруги зростає до ультрачервоної позначки. Ми дві ворожі сторони, котрі тонуть в глибинах непорозумінь.

— А то що? Зречешся сина? Ти і без того відмовився від справжньої сім’ї, переспавши з хвойдою.

— Ви нігтя її не вартуєте, і я змушу прийняти мій вибір, — гепає кулаком по столі, папери злітають, вальсуючи у повітрі. А я дивлюсь на людину, з якою у венах тече спільна кров, і відчуваю, що ненависть душить, заважає дихати. Він не заслуговує називатись батьком.

— Я не маю сили тебе терпіти, — шиплю крізь зуби.

— Значить так, — цідить у відповідь. — З твоєю матір’ю розберуться мої адвокати, ні копійки не дам. А ти… Ти заберешся геть з цього будинку і спробуєш заробляти на життя власними силами. Кожному по заслузі.

— Впевнений, по своїх заслугах ти також отримаєш. Я ненавиджу тебе, та-ту.

Він сипле погрози вслід, проте не них не зважаю, бо святе терпіння миритись з деспотом лопнуло. Ненавиджу кожною клітинкою душі. І, як на диво, мені стає легше. Я немов вийшов із зони впливу енергетичного вампіра, який поїдом їсть ментальне здоров’я.

У коридорі на мене очікує мама. По її стривоженому обличчі приходжу до висновку, що підслуховувала під дверима, і почуте її зовсім не влаштовує.