РОЗДІЛ 7 АРКАДІЙ "Коли неправильно"

Станіслава? Дорожня катастрофа? Недолуга малявка метр в стрибку? Власниця величезного шарфика та безрозмірної куртки? Це справді вона? Чи поки я був за кордоном, бабуся придбала чарівну паличку і навчилась перетворювати зелененьких жабеняток на …

Продираю горло, намагаючись не показувати здивування неймовірними змінами, котрі протягом останніх годин валяться як сніг на голову.

— Поїси з дороги? — цікавиться бабуся, а дівчина за столом давиться шматком скоринки.

— Спокійно! — кажу та, проходячи повз, легесенько стукаю по спині.

Насправді я ж хочу торкнутись густої копи яскраво-рудого волосся, що кучерявим водоспадом сягає самісінького попереку гості. Я ще не бачив настільки пишного і настільки полум’яного відтінку. У ньому наче серпневе сонце сховалось. А на дотик пасма шовковисті, ніжні і пахнуть шампунем. Станіслава озирається, а потім різко відвертається, покрившись багрянцем. Її повненькі щоки добираються рожевого відтінку, контрастуючи з рудим волоссям. Шкіра у неї світла, майже прозора, аж сині вени виступають.

Сідаю з протилежного боку, підпираю голову кулаком і без сорому роздивляюсь дівчину. Вона відкрилась у зовсім іншому образі. Губи повні, червоні, чимось сході на бант, над ними примостилась маленька ямочка, що спускається від крихітного курносого носика. Тільки зараз підмітив, що його кінчик постійно ховався під шарфиком. Допитливий такий кінчик. Особливої уваги привертають виразні зелені очі. Колір весни. Колір спокою. Цю глибоку зелень обрамлюють густі вії та темно-коричневі, акуратно виведені брови. Брови, як і ніс, ховались за аксесуарами, а разом з ними і вся незвичність її зовнішності.

Бабуся дала Станіславі бежевий светр грубої в’язки. Одяг чітко підкреслює її вроду та неординарність, виокремлює тендітні плечі та довгу граційну шию.

Під моїм проникливим поглядом рудоволосій катастрофі (як не крути її проблемність нікуди не ділась) незручно, і вона вовтузиться на стільці, ніби перебуває на розпеченій сковорідці. Врешті-решт не витримує:

— Щось не так?

— Та ні, — знизую плечима. — Просто думаю, куди ти все це ховала, — проводжу рукою над головою, маючи на увазі її дуже довге волосся.

— Під шапкою, — випалює на одному подиху. — Коли сильна волога, воно крутиться і стає схожим на солом’яну стріху.

Дитяча безпосередність моєї співрозмовниці викликає щиру усмішку. Бабуся теж посміхається і ставить перед мною тарілки. До мого приїзду готувались, страви святкові. Приємний запах їжі лускотить ніс, голод штовхає якомога швидше взятись за виделку й дати спокій Станіславі.

— Смачного, — бажає остання. Швидким поглядом перехоплюю її погляд, вона знову червоніє.

— Дякую, навзаєм.

Краєм ока помічаю, що посуд біля дівчини майже порожній. Бабуся також відмічає, що гостя давно не їла, сумно хитає головою. Її добре серце готове розірватись від болю з чужого горя, хоч у нашій сім’ї його, виявляється, також немало. Та про проблеми батьків поговоримо пізніше, наодинці.

— Станіславо, чим займаєтесь? — починає розпитувати бабуся, коли з їжею покінчено і ми втрьох п’ємо чай з печивом.

— Навчаюсь на першому курсі філологічного Мені вдалось поступити на державне.

— Справді, молодець! Наш Аркадій також філолог, повернувся з стажування у Франції. Ми рік не бачились. До речі, у якому університеті здобуваєте освіту? Аркадій приїхав на прохання ректора підмінити одну з викладачок, тож, можливо, саме у вашому закладі працюватиме.

Тепер настала моя черга закашлюватись. Оце фантазія! Ні, ні! Навіть у страшному сні не присниться. Сьогодні через малу я двічі не загинув.

— Аркадію, ти б познайомився з дівчиною ближче, дав кілька додаткових уроків. Отримані на першому курсі знання у майбутньому допоможуть легше орієнтуватись в новому матеріалі, — добиває мене.

— Не варто, я навчаюсь на відмінно.

— Стараєшся, щоб мати стипендію?

— Так, — чесно зізнається дівчина і ніяково робить ковток духмяної гарячої рідини.

— Станіславо, звідки ти? Хто твої батьки? — з турботою в голосі продовжує бабуся.

— У мене є тільки мама, але далеко звідси. Я дуже вдячна за смачну їжу і тепло, але мені час у гуртожиток. Мої речі висохли?

— Навряд, — задумується бабуся. — Почекай трохи в бібліотеці. Аркадію, проведи дівчинку, а я тим часом поцікавлюсь в покоївки станом її одягу.

— Не варто, — зривається на ноги Станіслава.

Складається враження, що дівчина просто зараз готова дременути геть з будинку, кожна хвилина перебування в цих стінах давить морально, вибиває твердий ґрунт з-під ніг. Вона так метушиться, що з гуркотом відсуває стілець, привертаючи увагу моєї матері, яка якраз зібралась вийти на свіже повітря.
Мама буквально влітає з передпокою у кухню. В очах — маніакальне бажання зірвати на комусь злість. На жаль, об’єктом стає Станіслава.

— Вискочка малолітня! — лементує мати, швидко опинившись біля розгубленої дівчини. — Думаєш поживитись грішми? Вирішила поблимати очима і отримати прихильність багатого хлопця? А не вийде! Не вийде плигнути в ліжко мого сина! Я не дозволю! Чуєш? Ніколи не дозволю претендувати на його серце! Ти ніхто! Вискочка, брудна ганчірка, яку зараз накажу випхати геть за ворота. Ні, сама вижену, щоб більше не поверталась.