РОЗДІЛ 5 АРКАДІЙ "Перші враження"

Тато.

Безкомпромісний, безапеляційний, безцеремонний.

Він не скупиться у висловах ні до підлеглих, ні до рідні. Власне, рідня і є його підлеглі, які повинні коритись всім примхам і виконувати накази зі швидкістю світла. Єдиною людиною, вільною від гострих словечок та докорів залишається бабуся. Вона викупила своє право, вклавши у бізнес батька величезні гроші, котрі стали його єдиним капіталом на початкових етапах. Але анафема не поширюється на мене — єдиного сина, який примудрився не виправдати абсолютно всі сподівання свого багатого і впливового батька. В його очах я — позорище сім’ї, чорна пляма на білому фоні, ложка дьогтю у бочці меду.

І зараз тато виходить з будинку, зустрічаючись зі мною та гостею обличчям в обличчя.

У його чорних очах мелькає здивування, яке наступної секунди переростає у злість — неприборкану, дику, страхітливу. Проникливим колючим поглядом він впивається у величезну куртку дівчини, затримується на яскравих аксесуарах, останньою краплиною мовчання стають яскраві червоні колготи, забруднені кров’ю та болотом.

— Мати сказала, що ти маєш дівчину в Парижі. Але не повідомила, що привезеш таке.

Розкотистий зневажливий голос летить просторим подвір’ям, його підхоплює вітер і нещадно жбурляє в адресу Станіслави.

— Тату, привіт, — намагаюсь говорити спокійно. Якщо почну перечити, зустріч обернеться скандалом, а червоніти в присутності малої чи піддавати її зовнішній вигляд гострій нетактовній критиці — не хочу.

— Маєш щастя, що мене терміново викликають туди, – багатозначно тицяє пальцем у сіре сутінкове небо. — Та коли повернусь, ми продовжимо … знайомство.

Станіслава напружується. Батькові грізного вигляду додає значних розмірів фігура та зріст, і на додаток шість охоронців по боках.

Тато ховається у величезному тонованому позашляховику, той з ревом зривається з місця та полишає приватну територію.

— Буде краще, якщо поїду у місто вже.

— Подзвонити батькові, щоб підвіз?

Але жарт не вдається, і мала нітиться.

— Дурна ідея їхати казна-куди. Ніби мало проблем сьогодні вихопила.

— Тато повернеться пізно. Не зважай, ми звикли до його … залізного характеру.

Хотів додати, що серце у нього добре, та це щира брехня. Батько з категорії чоловіків, які не вміють любити, поважати, прислухатися до думки інших. Дівчина важко зітхає.

— Ходімо, — показую рукою на двері. — Познайомлю з мамою та бабусею.

Окинувши величезний будинок сполоханим поглядом, ніби перед нею паща монстра, Станіслава несміливо робить крок.

Прочиняю перед нею двері.

— Не бійся, злий дракон полетів.

На порозі вона застигає.

— Ви дуже схожі.

Закочую очі. Ну, звідки в малявки стільки недовіри до оточення, скільки болю в голосі.

— Тобі здалось. Ми з батьком кардинально різні люди з кардинально протилежними підходами до життя. За вдачею я подався у предків бабусі: спокій, витриманий, толерантний. Я не люблю кипіти по дрібницях, витрачати енергію на токсичні думки і зриватись на інших заради власного самоствердження. Тож твоє зауваження, що я самозакоханий індик, помилкове.

Зображаю на обличчі подібність усмішки. А Станіслава округлює очі до неможливого.

— Я ніколи не помиляюсь і бачу таких як ти наскрізь.

— І часто доводилось спілкуватись з «такими»?

Зумисне наголошую на останньому слові. Дівчисько у кольоровій шапці дратує мене не менше рідного батька. Дивним чином її невдоволене личко пробуджує в мені все нових і нових, досі не розпізнаних демонів. Тамую бажання запхати дівча в машину та відвезти туди, де підібрав. Бачила вона… Цікаво де? У фільмах? У фантазіях? Снах? Стискаю долоні у кулаки. Тихо! Тримай себе в руках!

Нагородивши мене черговим вбивчим поглядом, Станіслава переступає поріг. Очікувано, її здивуванню немає меж, бо будинок сім’ї Гальських чимось схожий на паризький Лувр. Ні, у нас немає скляної моделі піраміди, яка б служила входом в особнях, зате володіємо дивовижною кількістю дорогоцінних картин та найдивовижніших еталонів антикваріату, котрі справляють на гостя ефект музею. Архітектор та дизайнери, які працювали над спеціально замовленим проєктом, втілили одну з батькових незрозумілих ідей — жити серед всього, у чому зовсім не розбирається. Мама спершу сперечалась, пояснювала, що стикатись з металевим лицарем на сходах — вище здорового глузду, а стеля у вигляді фрески — це нонсенс, проте не зуміла побороти твердого наміру чоловіка жити в палаці. Бабуся тільки сміялась з зятя і при найпершій нагоді під’юджувала його царські замашки. Якось на день народження вона подарувала йому картину, на якій художник зобразив голову родини в образі Наполеона, і звеліла повісити у вітальні, якраз навпроти дверей. Кожний, хто приходить у наш дім, має змогу одразу побачити його власника. Чи тато біситься? Звісно, та вигляд не подає. Саме гроші тещі зробили його видатним і заможним.

Ось і зараз Станіслава, як всі інші, хто опиняється навпроти славнозвісного витвору мистецтва, збентежено зирить на сурове обличчя під величезним головним убором.