РОЗДІЛ 4 СТАНІСЛАВА "Мажор"

Таська, ти здуріла! Втратила залишки здорового глузду і самоповаги! Але ж, трясця, я змерзла до дрижаків і від бісового холоду ось-ось втрачу свідомість. У салоні його автівки теж зимно. Промоклий до рубчика одяг перетворюється на крижану брилу, яка огортає навіть душу. У тиші, перерваній глухим шумом двигуна, мої зуби вистукують чечітку.

— Дивна ти, — порушує затяжну мовчанку Аркадій (здається, так назвався, викликаючи поліцію). — Спершу не хотіла сідати в машину, сорок хвилин мокнула під дощем, показувала незрозумілі принципи, а зараз сидиш ні пари з вуст. Хіба не цікаво, куди їдемо? Чи раптом стало байдуже?

Закушую губу, бо голосний голодний рев шлунка пересилює монолог чоловіка.

– Вибач, — не знаходжу кращого способу розрядити обстановку.

Аркадій кидає на мене стурбований погляд. Не витримую, відводжу очі на бокове скло. Хоч би не зомліти прямісінько в дорогій тачці ідіота, з яким по самих незрозумілих причинах погодилась їхати. Голод і холод кидають свою жертву з крайності в крайність.

– Господи, коли ти востаннє їла? — напосідає нахаба, нарешті втямивши мій стан.

– Дві години тому. Яблуко.

Яке йому діло?

— Зупини негайно, я виходжу.

— І що робитимеш? Мокра і промерзла до кісток підеш в гуртожиток? Їдемо до моїх батьків, там хоч приведеш себе до ладу.

— Ти везеш мене до своїх батьків? — ошелешено перепитую. У горлі шкребе, наче там поселився їжак. Невидима сила штовхає вхопитись за шкірне кермо і крутнути його у напрямку обочини.

— Заспокойся! Ти ж уб’є нас обох. Що тобі робиться?

А дикий відчай душить розум, вимагає забиратись геть від мажора.

Машину звертає зі сторони в сторону. Раптом очі засліплює яскраве світло зустрічного автомобіля, сигнали сусідів-водіїв рвуть барабанні перетинки. Встигаю розтиснути заціпенілі пальці, і в останню мить Аркадій уникає лобового зіткнення, різко звернувши на свою смугу руху. А далі все відбувається, наче у сповільненому відеозніманні. Свист шин, скрип гальм… Дорогу машину на мокрому покритті заносить прямісінько в кювет.

Я щосили гепаюсь головою об дверцята, гострий біль прорізає скроню.

На щастя, автівка не перекидається і мій водій, цілісінький та неушкоджений, змірює мене кам’яним поглядом.

— Бляха, ти ходяче нещастя! Що це тільки-но було? Просто бракує слів.

Бахнувши дверцятами, чоловік виходить під проливний дощ оглядати нову проблему. Через мої витівки транспортний засіб надійно загрузнув в болоті на об’їзній за містом. Кілька разів вдихаю, потім виходжу слідом за Аркадієм. Дешевенькі і без того мокрі кросівки по кісточки грузнуть в розм’яклій землі.

— Може, я спробую підпихнути?

Мить — і він придушить Таську Зорову. Але злість не псує його чоловічої краси, приправленої елегантністю і трохи жіночною вишуканістю. Кожний рух чоловіка — плавний, ідеальний. Він як герой роману, та не мого.

— Без сторонньої допомоги ми не виберемось. Доведеться телефонувати батькові, а він остання людина, до якої хочу звертатися.

— Подзвони до когось з друзів чи знайомих.

— Я живу в Парижі, і тут практично нікого не знаю. Хіба… Хіба Давида попорошу. Сідай в машину поки.

Аркадій енергійно набирає номер телефону, мені ж нічого не залишається, як повернутися в салон і чекати.

Через кілька хвилин з явним полегшенням на обличчі Аркадій сідає поруч.

— Нам пощастило, скоро приїдуть хлопці і витягнуть машину з кювету.

— Я не хотіла, щоб так сталось. Мені дуже прикро.

Чоловік потирає перенісся. Бракує емоцій? Чи готовий просто зараз прикінчити? Завороженим поглядом завмираю на виразних гострих вилицях, на ідеально підстриженій темній бороді, на густих бровах, що наче два крила обрамляють темні очі, темні і глибокі як прірва, у яку падаю без оглядин. Ці очі полонять. Вони так близько, що бачу свій відбиток — сполохана і налякана дівчинка в улюбленій шапці та затишному шарфикові, який під дощем перетворився на важку, мокру ганчірку. Чому зараз сиджу у його машині? Чому не пішла геть, коли мала шанс? Хто я для красеня, поруч з яким почуваюсь потворою?

Порожнє місце…

Нуль…

Добре, нуль з амбіціями, через які, до речі, потрапили в нову аварію.

— Ти завжди така?

— Яка? — кліпаю очима, не розуміючи, куди хилить.

— Наче доросла дитина, — пояснює він. На мить здається, що в темних чах спалахує приязнь.

— Я відносно недавно перейшла зі стану «дитина» у площину «доросла людина», — намагаюсь пожартувати. — Але погоджусь, що інколи мені доводиться складно. Поясни, будь ласка, чому ми їдемо до твоїх батьків? Я просто не бачу логіки.

Аркадій широко усміхається. По-справжньому щиро. По-чоловічому красиво.

— Зіграєш фіктивну наречену.

Спину покриває неприємний холодок. Подібні пропозиції бувають виключно в книгах та мильних операх. Реальне життя немає з фіктивними нареченими нічого спільного. Відкидаюсь на спинку крісла і намагаюсь вгадати чи говорить серйозно, чи кепкує. Я більше схильна на останнього варіанту. Вирішую підіграти потенційному «нареченому».