РОЗДІЛ 3 АРКАДІЙ "До нитки"

— Випусти негайно, псих!

— Поки з нас двох психуєш тільки ти.

— Я викличу поліцію!

— Не напружуйся, я залюбки сам це зроблю.

Набираю на телефоні необхідну комбінацію, а мала ошелешено спостерігає, перехилившись через спинку сидіння. Після першого гудка роздається спокійний жіночий голос.

Я коротко викладаю суть дорожньо-транспортної пригоди і повідомляю адресу, за якою очікуємо приїзду поліцейських. Нас ввічливо просять зачекати кілька хвилин, мовляв, екіпаж вже в дорозі. Коли вимикаю з’єднання, незнайомка різко хапається за ручку. Ага! Втекти не вдасться! Я завбачливо блокую дверцята.

— Не треба поліції, — з благанням звертається власниця незвичного гардероба, підтверджуючи мої здогади про підставу. — Я поспішаю додому.

— Мама і тато чекає? — запитую глузливим тоном, перехоплюючи переляканий погляд у дзеркалі заднього вигляду.

— Не твоє діло. Просто, просто мені в поліцію не можна, — важко зітхає. — У мене будуть проблеми.

— Про наслідки треба було думати, коли кидалась під машину.

— Я яблука збирала!

— Розкажи мені! — знову зриваюсь на крик. Мала у шапці здатна колоду вивести із себе. — Думала грошей з мене збити? Не вийде. Я краще оплачу штраф, зеленку на твої подерті коліна і спатиму спокійно.

— Головне — спокійний сон? Все, що в житті цікавиться — персональний комфорт? А яким чином обернеться твій спокій для інших людей, немає жодного значення?

Мала говорить палко, із слізними нотками, котрими мене не пробити. Не вірю.

Усе кричить про відсутність грошей у її кишенях: від худоби і темних кіл під очима до одягу, придбаного на секонді.

— Роботу нормально не пробувала знайти? — уїдливо запитую.

Незнайомка закушує губу, відкидається на спинку, відводить очі до вікна.

— Шукала, кругом невдачі, — неохоче зізнається. — Сьогодні взагалі справжня катастрофа.

«Катастрофа ти сама. Зустрічають по одягу, а в такому барвистому нестандартному образі хіба посміховиськом можна стати в очах потенційного роботодавця». У роздумах дивлюся у дзеркало.
Відчуваю до невдахи жалість. Видно, не обманює і дійсно має купу проблем. Шкодую, що викликав поліціантів.

— Можна я піду? — цікавиться, набравши повні груди сміливості. Я знову ловлю її пригнічений погляд.

— Пізно, — тільки й встигаю відповісти, оскільки поруч паркується службовий автомобіль з проблисковими маячками.

Поліцейські з увімкненими нагрудними бодікамерами одразу направляються до моєї машини, розпитують про суть виклику.

Виходимо з малою під проливний дощ. У дешевих тканинних кросівках вона несміливо топчеться у безрозмірній калюжі, кутаючись у промоклий шарф. Двоє правоохоронців косяться на «балонку» з явною підозрою.

— Вона кинулась під колеса, я не встиг загальмувати.

— У мене розсипались яблука, я збирала їх по асфальті, тому не побачила машини. Будь ласка, відпустіть. Сталось прикре непорозуміння, а особисто я не маю жодних претензій і в мене нічого не болить.

— Я теж не маю претензій, проте хочу зафіксувати випадок, щоб уникнути подальших непорозумінь з даною громадянкою.

— Та які непорозуміння? У мене купа справ і я хочу піти.

— Якщо вже викликали поліцію, то розберемось до кінця.

Мала втрачає терпець. На її обличчі (принаймні на тій частині, яку можна розгледіти) відображається готовність прибити мене.

— Ага, розберешся! Ти тільки звинувачувати вмієш! Самозакоханий мажор, який звик зневажати думкою інших. Ти ж тільки про себе думаєш, боїшся зайвий раз зробити рух.

— Що? — насуваюсь вперед на безсмертну вискочку. — На себе спершу подивись!

Поводжусь як справжній індик, проте пекучі слова малявки в яскравій шапці зачіпають за живе. Трясця, вона ж неправа. Через власну неуважність ледь не загинула й мене за ґрати не запроторила. А зараз стоїть навпроти, ламає комедію, вдаючи жертву ситуації.

— Стоп! — вручаються поліцейські та стають між двома ворожими сторонами, котрі з хвилину на хвилину перегризуть один одному горлянки. — Шановна, назвіть ваші прізвище та ім’я, документи є при собі?

Незнайома сполошено витріщається на них, вагається відповідати чи промовчати.

— Так, проїдемо у відділок поліції для встановлення особи.

— Зорова Станіслава Вікторівна, документи забулася в гуртожитку. Я студентка, навчаюсь на філологічному.

Пирскаю сміхом. Це ж треба! Небесна канцелярія вміє дивувати, бо на маленькому клаптику асфальту, посеред величезного міста, зустрілись два філологи й не можуть знайти спільної мови.

— Доведеться проїхати в гуртожиток за документами. У протилежному випадку змушені затримати до встановлення особи.

— Що я поясню коменданту? — зелені очі добирають солоної вологи, від чого видаються неземними.

— Мене виженуть з кімнати, або взагалі з університету.