РОЗДІЛ 2 АРКАДІЙ "Дорожня проблема"

— Оу, старий, ти повернувся? Несподівано, несподівано! Мабуть, у світі загинув останній гепард стрункий!

— Ну, вже настільки не заглиблюй. Я приїхав на прохання Назара Дмитровича і не більше. В університеті викладачка раптово для всіх вискочила заміж за араба й, натягнувши хіджаб, дременула в Емірати. Кохання виявилось перспективнішим за знання першокурсників, — саркастично усміхаюся.

— А батько знає про приїзд?

— Навіть машину залишив в аеропорту. Зараз їду в родинне гніздо вислуховувати чергові нотації та розчарування у свою адресу. Впевнений, тато не поскупиться на дошкульні слова.

— Його можна зрозуміти. Єдиний син не погодився продовжити сімейну справу, а подався в кардинально протилежному напрямку — філологію. Уяви, як він злиться, що залишить престижну клініку якомусь управителю, а ти лише отримуватимеш відсотки.

— У будь-якому випадку пізно змінювати професію. Я відбув стажування і тепер готовий приступити до викладацької діяльності.

— Дивно, що твій батько досі дружить із Назаром Дмитровичем. З його подачі ти обрав літературу.

— Ну, я не винний, що дядько Назар був поруч, коли тато рятував всіх, окрім рідного сина.

З батьками у мене край напружені стосунки. Мама трохи згладжує кути у моїх з татом постійних сварках, однак проти його незламного авторитету не піде. Врешті-решт, наприкінці кожного конфлікту, крайнім залишаюсь я — невдаха та баламут в очах найрідніших людей.

— Одним словом, старий, я тобі не заздрю. Запасайся терпінням. До речі, як Ніколь відреагувала на повернення? Образилась?

— Ну, без істерики не обійшлось, — усміхаюсь, пригадавши солодкі надуті губенята дівчини. — Але я запросив її в гості, заодно пообіцяв познайомити з батьками.

Западає хвилина тиша. Новина ошелешує Давида, найкращого друга і за сумісництвом праву руку мого тата. Що казати, життя вміє жартувати. З Давидом Неймаком я знайомий з дитинства, у школі сиділи за однієї партою, він часто бував у нас вдома і на відмінну від мене, прекрасно ладнав з моїм батьком. Ніхто не здивувався, коли він обрав професію лікаря і став першокласним кардіохірургом, паралельно очоливши керівну посаду у приватній клініці одразу після закінчення інтернатури. Чи я ревную? Аніскілечки. Останні роки навчили жити без присутності рідних. Я трохи заробляю перекладами, та головне — маю приголомшливі відсотки від капіталовкладень бабусі, якій дістались у спадок сімейні дорогоцінності. Бабуся у мене вогонь і лід водночас. Ми дуже схожі. Що найцікавіше — вона не терпить свого зятя, якого вважає еталоном замкнутості і злості. Їй не втямки, як можна не розуміти гумору та не жартувати.

— Аго! — виголошує Давид, через силу придушивши збентеження в голосі. — А твої знають?

— Зроблю сюрприз. Та й Ніколь тільки-но влаштувалась на роботу в музей і найближчим часом не візьме відпустку.

— З дівчиною тобі пощастило, справжня красуня.

— Інколи сам собі заздрю, — вибухаю реготом в слухавку.

У Ніколь присутнє рідкісне поєднання неймовірної вроди та гострого розуму. Її батьки — власники чималих статків, тож у навчання і майбутнє кровиночки вклали кругленьку суму, забезпечивши її всім, про що може міряти двадцятидворічна «золота дівчина»: від фешенебельної квартири у центрі Парижа до крутої спортивної машини, на якій полюбляє ганяти нічним містом. Ми чудово підходимо один одному. І по правді кажучи, я б не повернувся на батьківщину, якби не раптове прохання Назара Дмитровича.

Світлофор змінюється з оранжевого на червоний. Гальмую, безтурботно теревенячи з другом. За вікном затишного салону вирує жахлива погода. Здається, всі небесні крани зриває одночасно й настає страхітливий всесвітній потоп. Стічні води не встигають збігати, проїзна частина перетворюється на суцільну брудну калюжу.

І серед всього цього природного хаосу по пішохідному переходу тягнеться довга, густа вервечка людей, які поспішають перейти дорогу вчасно.

— Аркадію, на завтрашній вечір нічого не плануй, — тараторить Давид, паралельно роздаючи медсестрі вказівки по ліках. — Зустрінемось, і ти розкриєш секрет, яким чином Ніколь вдалось посадити холостяка під залізний ковпак глобального контролю.

— Тобто, хочеш почути всі мої плани на майбутнє?

— Ну, в цьому немає нічого дивно, бо, наприклад, матиму в запасі час на приготування весільного подарунка.

Аж закашлююсь. Ні, одружуватись в найближчі роки я не збираюсь. Одна справа жити цивільним шлюбом чи підтримувати стосунки на значній відстані. Інша — пірнути в нетрі сімейного життя і нести відповідальність за свої вчинки по всіх франтах. Боюсь, я задихнуся від обручки на пальці.

- Ей, ти чого затих? — під’юджує Неймак. — Стривай! Дівчина вагітна?

У цей момент світло загоряється зеленим кольором. Спостерігаючи зміни на світлофорі, на автоматі втискаю педаль газу.

Твою ж… В останню секунду я помічаю величезну балонову куртку незрозумілого болотяного відтінку, яка горою падає під мої колеса.

Різко гальмую, глухий удар і куртка зникає з поля зору. Ніби маяк в розбурханому морі, увагу привертає яскрава в різнокольорові смужки шапка. Її вигляд змушує серце тріпнутись від радості, бо власниця екстравагантного головного убору стоїть на колінах.