РОЗДІЛ 1 СТАНІСЛАВА "Карма"

Яке  ваше улюблене число? Один? Три? Можливо, п’ять? Моя карма зупиняється на цифрі тринадцять. Дивлюсь на колись червону, а зараз вицвілу та пошарпану дощечку з перекошеним надписом «13», й іронічна усмішка наповзає на обвітрені губи.

Тринадцять — номер на кафешці, де мені призначили зустріч з приводу працевлаштування.

Тринадцять — номер моєї чергової феєричної спроби знайти роботу.

Можливо, пощастить? І в цій непримітній будівлі зі специфічним запахом забігайлівки для місцевих алкоголіків сидить мій порятунок у вигляді щомісячної регулярної зарплатні?

Жіноча інтуїція, до речі найпотужніше відчуття з усіх наявних, кричить розвернутись і піти геть, поки проблеми на п’яту точку не повалились зі швидкістю дощовик капель, що невпинно заливають день із самісінького ранку.

Шморгаю замерзлим носом, даремно намагаючись зігрітись в промоклій до нитки куртці. У шлунку голосно і без крихти сорому озивається голод. Коли їла востаннє? Вранці. Вчора.
Двері кафешки прочиняються навстіж, випускаючи під вересневу мжичку хиткого на ногах чолов’ягу з величезним, як говорять у народі, пивним животом. На його масному, багряному обличчі видніються задоволення і прекрасний настрій.

— Чого стоїш? — простодушно запитує та дістає з кишені пачку цигарок. — Заходь всередину, хоч трохи зігрієшся.

— Та я не дуже змерзла, — бурмочу в мокру тканину.

— Ага, тільки ніс чогось посинів. Йди, — смачно затягнувшись димом, він знову прочиняє двері.

До носа одразу долітає запах смаженого. Їсти хочеться страшенно, тож ноги самі несуть всередину приміщення.

Інтер’єр закладу до болю нагадує привокзальний генделик в рідному містечку, де роками працювала мама і посудомийкою, і прибиральницею, і кухарем, і офіціанткою. Маленькою я поклялась, що ніколи в житті не переступлю поріг чогось подібного, та зараз обставини штовхають діяти наперекір принципам.

У закладі майже порожньо. За столиком під засмальцьованим вікном сидить компанія з чотирьох п’яненьких чоловіків, зодягнених у робочий, забруднений бетоном одяг. Я одразу підходжу до офіціанта за високою дерев’яною стійкою.

— Добрий день, я до Саїда. Мені призначено.

Худорлявий хлопчина дивиться спідлоба, некрасиво кривить прищаве обличчя.

— Новенька? — запитує.

— Так, на співбесіду.

— Співбесіду? — хмикає, мовляв, яка божевільна захоче працювати у цій богом забутій ямі. — Перші двері праворуч. Удачі!

Намагаюсь приховати роздратування. Малий замориш не бачить в мені потенціалу навіть на таку роботу. Десь небо вирішило добряче познущатись зі Станіслави Зорової. І  чим я завинила?

Давши настанову мозку боротись з труднощами із високо піднятою головою, сміливо стукаю по дерев’яних дверях.

— Заходь! — хрипить чоловічий голос з сильним акцентом.

Саїд — потенційний роботодавець. Приклеєне оголошення про вакансію офіціантки я побачила на стовпі і одразу набрала номер. Мабуть, зустріч призначав той самий офіціант, який тільки-но побажав удачі.

Натискаю на ручку і потрапляю прямісінько у хмару диму. Виявляється у кімнаті немає вікон, однак Саїда це не тривожить. Він сидить за величезним столом, заваленим купою якихось накладних, журналів і різного мотлоху, який років сто не прибирався. У прокуреній напівтемряві роздивляюсь його масивний силует. Бляха! Дурепа! Слід було догадатись, що українця навряд зватимуть Саїд. Задкую і вже готова вхопитись за ручку, як здоровило у чорній шкіряній куртці, теплому светрі під шию, довжелезною чорною бородою і не менш скуйовдженою шевелюрою на голові горланить:

— Ану стій! Куди намилилась?

— Додому, до мами. Мені робота не підходить.

— Чого ж так відразу? Заходь, випий вина, поговоримо, а потім вирішимо. Може сподобається.
Незнайомець зводиться на ноги. Його широкі плечі займають більшу частину комірки, яка служить і кабінетом і всім чим завгодно. Дикий страх підступає до горлянки. Ніщо не завадить йому образити беззахисну дівчину, яка сама попалась в руки.

— Ні, не сьогодні, — белькочу, не в змозі говорити твердо та чітко.

А далі стається те, чого найдужче боюся. У два кроки Саїд опиняється поруч. Тепер я чітко бачу налиті кров’ю очі, у яких панує неприродний блиск. Він п’яний, або не тільки п’яний.

Інстинкти самозбереження беруть гору. В останній момент штовхаю двері і вилітаю у зал, з вереском пробігаю повз пиятик й офіціанта, а потім ще добрий кілометр несусь вулицею. Серце калатає, дихання збивається. Здається ось-ось гепнусь на асфальт.

Тільки опинившись біля продуктового ринку, переводжу подих та зупиняюсь. На щастя, погоні немає, а місце багатолюдне. У телефоні блокую номер «роботодавця», тоді заспокоююсь.

Наївна! Тобі ж вісімнадцять, час подорослішати, перестати довіряти людям!

Дощ періщить щосили. Бреду повз прилавка, зі всіх сил стараючись не дивитися на їжу. Їсти хочеться до втрати свідомості. Голову штормує немилосердна думка поцупити щось смачненьке.

Але ж я не злодійка. Краще вмерти, ніж мати справу з поліцією і вилетіти з університету після першого місяці навчання.